Джон Уейн - Зима у горах

Та грубка, проте, витримала ці сцени й жила далі, перетворюючи це сире, занедбане помешкання на домівку. Сидячи перед веселою грубкою, чиї дверцята було то широко розчинено, то дбайливо зачинено, Роджер розумів, чому будь-яка цивілізація шанувала вогнище як святиню, як оселю богів-хранителів домашнього затишку і чому сучасна людина, обігріваючи себе важким, задушливим повітрям від опалювальних пристроїв, вогню яких ніколи не бачить, постійно охоплена тривогою і схильна все нищити.

Усе дуже добре, але запас «яєць» для грубки ось-ось закінчиться. Доведеться піти до торговця вугіллям, домовитись, щоб привезли цього палива. Роджер розумів, що нікуди від цього не дітися, але зволікав. Зробити замовлення торговцеві вугіллям, вказати каплицю як місце свого проживання, одержати рахунок і оплатити його — ні, діяти відкрито, так, як загальноприйнято, в його становищі неприпустимо. Адже він мешкає в каплиці тільки тому, що досі ніхто не взявся за нього й не витурив звідси. Захопив він каплицю самовільно й незаконно перетворив її на свою домівку, користуючись нею так, як лисиця покинутою борсуком норою. Його постійно мучило відчуття непевності свого становища: кожний прожитий тут день міг обернутись для нього на останній, а навесні йому однаково доведеться забратися звідси геть, залишивши якомога менше слідів свого перебування, щоб фрейлейн Інге не надто побивалась. А тим часом на нього чигає Дік Шарп із своїм воронованим півнячим дзьобом, готовий дзьобати, дзьобати й дзьобати. Звістка, що Роджер окупував каплицю, не забариться дійти до нього, і тоді він постарається наробити Роджеру якнайбільших неприємностей, не завдавши, однак, шкоди містерові Робертсону, який, безперечно, теж є Діком Шарпом, тільки ще більшим і небезпечнішим.

Тим часом як усі ці міркування без кінця повторювались на магнітофонній стрічці його мозку, Роджер довів справу до того, що запас антрацитових «яєць» майже вичерпався, і одного морозяного ранку, пошкрябавши в ящику для вугілля, він ледве набрав останнє відерце. Він спокійно розпалив у грубці й висипав у неї все. Тепер горітиме години чотири, а то й п’ять, бо вітру немає. А потім сюди вдереться холоднеча, каплиця перестане бути домівкою й перетвориться на первісну печеру тремтячого неандертальця. Оскільки за чотири години ніякий торговець вугіллям не зможе доставити сюди палива, то доведеться одну, а то й кілька ночей потруситися від холоду. Стиха кленучи себе за легкодухість, Роджер надів пальто, твідову кепку й подався униз, щоб разом з Геретом виїхати в рейс о восьмій п’ятнадцять.

Того райку бурий автобус випереджав їх двічі, але Роджер навряд чи й звернув на нього увагу. Всі його життєві зацікавлення зосередились тепер на маленькому залізному черевці, що повільно перетравлювало свій останній харч. Десь о дванадцятій годині він зайшов до Маріо в досить пригніченому стані. Маріо щойно поставив кухоль пива' перед незворушним кремезним Гіто, який цього разу був чомусь сам, без свого alter ego. Глянувши на Роджера, хазяїн пивної зробив руками виразний жест.

— Щось трапилось? Ви невдоволені життям? Поганий настрій?

— Так,— погодився Роджер, видираючись на високого дзиґлика,— настрій препаскудний. Мені кухоль найдешевшого і найміцнішого.

— Хвилинку,— відгукнувся Маріо.— Тільки візьму з вас як за найкраще. Тоді воно смакуватиме.— Він націдив Роджеру кухоль пива — того самого, що й завжди,— Ось, пийте й розказуйте, яка у вас морока.

— Подейкують, ніби ви кудись переїхали,— сказав Гіто. Він присунув свій квадратний тулуб трохи ближче до Роджера, щоб можна було спокійно погомоніти. Його обличчя під банею лисого черепа було приязним і доброзичливим.

— Гадаю, це вже всі знають,— байдужим топом відповів Роджер.— Мені довелось залишити будинок місіс Опори Джонс, бо хтось, кого називати бояться і кого звуть Дік Шарп, підкупив зграю негідників, щоб вони не давали мені життя.

Маріо швидким настороженим поглядом окинув бар. Відвідувачів було ще не дуже багато, але, почувши ім’я Діка Шарпа, кілька чоловік підвело голови.

— Ви хочете вплутати мене в неприємності? — докірливо спитав він Роджера.

— Діку Шарну ця пивна не належить,— задерикувато відказав Роджер.

— Проте він може цікавитись тим, про що тут говорять,— докинув Гіто. Його тихий хрипкуватий голос дивним чином привертав до себе увагу, тим більше, що всі звикли до нього як до слухача при балакучому Айво.— Одного вечора ви, здається, й самі мали нагоду пересвідчитися в цьому, га? — додав він, з лагідною наполегливістю дивлячись Роджеру в очі.