— Авжеж, мусиш обходитись без овочів, коли покладаєшся на Артура або Малдвіна,— сказав Герет,— Вони ставлять каструлю на плитку і йдуть собі. Плитку не вмикають. Це мати робить сама. Про час дізнається по радіо і знає, як повертати вимикач. Один поворот праворуч — малий жар. Два — середній. Три — великий.
— Я на великий не вмикаю,— втрутилась мати, що уважно дослухалася до кожного слова.
— Сидить з відчиненими дверима,—вів далі Герет,—і коли щось збіжить і починає пахнути горілим, зразу ж вимикає плитку.
— Розумію,— сказав Роджер.— А якщо електрична плитка вийде з ладу? Якщо, вона зіпсується й почнеться пожежа?
Герет незворушно посміхнувся.
— А гляньте, що лежить біля її крісла,— промовив він.
Там стояв маленький вогнегасник — так, щоб мати, простягнувши свою довгу руку, могла його дістати.
— Якщо плитка загориться,— сказав Герет,— а майте на увазі, що така штуковина може загорітися раз на мільйон років, мати зразу ж це відчує, та й почує, візьме вогнегасник і .все погасить.
— Я ще ніколи цього не робила,— поважно мовила стара,— але я завжди пильную.
— О, на матусю можна покластися як на кам’яну гору,— гордо проказав Герет. — Вона таке вміє — ви здивувалися б, якби побачили.
І мовби вирішивши, що годі вже марнувати час на висловлювання захватів і сантименти, він рвучко нахилився, сірником запалив у каміні:
— Ну от, коли розгориться,— мовив випростуючись,— буде затишно.
Роджер подумки погодився з ним. Поки Герет, відмовившись від його допомоги, мотався мін? кімнатою й кухнею, розставляв тарілки, заварював чай, краяв величезну свіжу хлібину і взагалі готував вечерю на трьох, Роджер, відкинувшись на спинку стільця, втішався контрастом між цією теплою, яскраво освітленою кімнатою й холодним гірським схилом за дверима. Та з думки йому не йшов і стрімкий чорний схил відвалу, що височів за будинком. Йому кортіло спитати про цей відвал у старої. Чи всі ті роки, що вона мешкає тут, він був такий заввишки? Чи таких велетенських розмірів він прибрав поступово, вагонетка по вагонетці, місяць за місяцем? І коли її, юну дружину, привіз сюди Геретів батько тієї весни їхнього життя, що тепер розтала за далеччю років, то чи не відсахнулась вона зі страхом і здивуванням від цієї штучної гори над будинком, де їй судилося провести решту своїх днів?
Та вій відігнав від себе ці химерні думки. Стара, безперечно, з місцевих, цей відвал вона знає з пелюшок, і якщо він трохи й побільшав за життя, то вона навряд чи й помітила це. Відвал дивує лише його, бо він тут людина нова.
Про що ж йому з нею говорити? Він намагався знайти для розмови хоч якусь тему, але на думку нічого не спадало, і він мовчав. Утома притискала його плечі до спинки стільця, до того ж знову гостро розболілася губа. Він обмацав її язиком. Так, трохи стухла, проте ще болить.
— Вечеря готова,— оголосив Герет.— Підсовуйтесь до столу.
Він заходився швидко й вправно різати паруючий шматок свинини; хліб він ще раніше накраяв великими скибками, помазав їх маслом і примостив стосиками біля кожної тарілки. Він спершу всадовив матір на її місце й глянув, чи все в неї під рукою. Потім налив три чималі чашки чаю, міцного й чорного, наче відьомське зілля, і то був ніби знак, що можна братися до вечері.
Роджер їв гарячу тушковану свинину й Свіжий, намазаний маслом хліб, нив великими ковтками живлющий чай і почував себе по-справжньому щасливим. Герет визнав його нарешті за свого, міст у фортецю було опущено. І він, розслаблений теплом і їжею, остаточно пробачив Герету те, що той так довго не визнавав його. Привести когось додому й познайомити з матір’ю для Герета не було, та й но могло бути простою справою. Якби його мати була звичайною домогосподаркою, що мешкає за стіною в другій половині звичайного котеджу, де у вітальні стоїть телевізор, а на кахляній полиці холодного каміна взята в рамочку фотографія покійного чоловіка (інспектора водопровідної мережі з ученим ступенем), то в цьому не було б нічого особливого запросив собі та й познайомив. Але привести чужака сюди, в гори, в цей темний, потаємний сховок, в цю самотню борсучу пору біля підніжжя величезного відвалу й представити його старій сліпій велетці було чимось зовсім іншим. За вечерею Роджер приглядався до Геретової матері. Вона їла, як їдять сліпі, низько нахиляючись, неквапливо й ретельно. Іноді малесенький шматочок м’яса чи крихта хліба падали в тарілку, але на одяг вона жодного разу нічого не впустила. Ні, не така вона жінка, щоб дозволити собі опуститись і поводитися за столом неохайно. На ній була чорна сукня, а поверх неї, щоб тепліше,— товстий коричневий джемпер, її волосся, густо посріблене сивиною, було зібране на потилиці у вузол, на пальці зблискувала широка старомодна золота обручка, яку доведеться поховати разом з власницею, бо суглоб так набряк, що її вже не зняти. В обличчі старої було щось індіанське («черокезьке»,—подумав Роджер, і раптом йому згадався Медог у синьому костюмі) широкі вилиці, вічна коричнева засмага, адже на гірському сонці й вітрі минає все життя. Вираз її обличчя був спокійний і умиротворений — сліпота часто дарує такий спокій і умиротвореність людям, позбавленим можливості швидко рухатись і швидко діяти.
Читать дальше