Джон Уейн - Зима у горах

Кожний відвал скидався на довгий темний палець, що стирчав убік від гори й ріс угору й ушир у міру того, як униз із нього насипалася земля, і вершини їхні були рівні, наче більярдні столи. Біля підніжжя цих величезних відвалів починались маленькі наділи, зусібіч оточені кам’яними огорожами, кожний з цих давав притулок кільком вівцям і одній-двом коровам, а в якому-небудь кутку обов’язково стояла хатина. Так, він усе це вже бачив раніше. Куди ж веде його Герет? Чи їм доведеться зараз дертись угору похмурим схилом одного з цих насипаних людськими руками страхітливих пагорбів?

Дорога закінчилась, перетворившись на кам’янисту стежку. Герет вперто йшов уперед. Але куди? Чи не мешкає вія часом десь у розколині? Позираючи збоку на могутній і потворний Геретів тулуб, на це мовби козляче тіло з людською головою, Роджер відчув побожний страх, паче ось-ось мав опинитись у товаристві якогось гірського чудовиська з вишкіреною пащею. Він аж труснув головою, щоб відігнати від себе ману. Герет сказав:

— Цей клапоть землі обробляв ще мій батько. Він мав дев’ять акрів.

Було надто темно, і Роджер не міг детально роздивитись ці акри, але він і без цього знав, що вони собою являють: тонкий неродючий шар землі на кам’яному ложі, реп’яхи, чортополох, постійне завивання вітру в щілинах огорож. Злидні, голод, нескінченна робота й нічого навзамін, крім величі гір, благородного обширу затоки та веселої ніжності диких квітів, що якимось дивом щоліта виростають ла цій пісній землі. А втім, лише дзвіночки можуть винагородити людину за рік непосильної праці, якщо вона має зірке око й уміє бачити красу.

— Дев’ять акрів,— повторив Роджер. Він знав, що всі його думки вмістились у ці два слова, і знав також, що Герет зрозуміє його.

— В них було все його життя,— вів далі Герет,— Він не їздив на роботу до міста й по працював на землі вряди-годи, як інші. Він віддавав увесь свій час дим дев’яти акрам і обробляв їх як належить. Я почав допомагати йому, як тільки трохи підріс і міг підняти оберемок сіна.

Вони все йшли і йшли.

— Коли він помер, я й сам дав би раду господарству. Але мене більше вабили мотори. Отож ми спродали овець, двох корів та деякий реманент, і я зайнявся автобусним ділом.

— Ясно.

— Це було близько п’ятнадцяти років тому,— сказав Герет.

Він говорив, повернувшись обличчям до Роджера, але так, ніби звертався до свого внутрішнього «я», і голос його лупав замислено, як у людини, що розмовляє сама з собою. Але майже зразу він замовк, і кінець речення загубився, як занедбана й з'їдена іржею вузькоколійка в кущах ведмежини. І в темряві між ними зависла невисловлена думка:

«П’ятнадцять років тому, і все скінчилося тим, що це діло прикрив Дік Шарп, який колись теж бігав у лланкрвіську школу? Хіба ж так повинно бути?»

Раптом Герет зупинився й відчинив залізну хвіртку.

— Сюди,— мовив він.

Роджер пішов слідом за ним, озираючись у пошуках бодай якихось ознак людського житла. Проте маленьке рівне поле, на яке вони вийшли, тонуло в такій самій темряві, як і решта гірського схилу, як і величезні непорушні відвали, що височіли край цього поля. І знову Роджеру довелося зробити над собою зусилля, щоб побороти страх перед чимось невідомим. У нього раптом виникло гостре бажання спитати Герета; куди той його веде. Проте не спитав, зберігаючи мовчазну гідність. Роджер відчував: якщо він втратить її бодай на мить, Герет назавжди перейметься до нього зневагою, і тому вже не зарадиш.

Вони перейшли поле, з-за пасма хмар визирнув місяць, і його світло розлилося по темних стрімких схилах відвалу попереду. В цьому несподіваному освітленні Роджер побачив: вони прямують до маленької присадкуватої хатини, що притулилася внизу під відвалом: схожа була на акуратну довгасту сходинку ганку біля підніжжя гори. Місячне світло тьмяно відбивалось у шибках темних вікон, над жодним із двох димарів не курилося. Очевидно, в хатині нікого не було.

— Ваша мати, мабуть, кудись пішла,— сказав Роджер.

— Ні, вона вдома, це напевне,— коротко відповів Герет.

Вдома? Може, вона вже спить? Чи пішла в tŷ bach і читає газету при свічці?

Двері хатини виходили на маленький брукований майданчик із залишками того, що колись, певно, називалось квітником. А більше ніщо не заповнювало простір між цими

дверима й голим гірським схилом. Герет ступив до дверей і відчинив їх, гукнувши:

— Це я, мамо! Приймай гостя!

Роджер увійшов слідом за Геретом. Двері вели просто в кімнату, і в цій кімнаті було так само темно, як і в усій хатині, але темніше, ніж на освітленому місяцем полі. Чому ж Герет гукнув до матері тоном людини, яка впевнена, що її почують?