Дмитро Кешеля - Колиска сонця

— Валідол треба із собою носити! — відповів сухо Семиліт.

Запотічний заперечливо похитав головою.

— Я ось про що хотів з тобою поговорити, — тихо мовив секретар. — Вибач, друже, за ту догану. Зрозумів я, що був неправий тоді. І за всі ці роки страшенно мучився.

— Знайшов чим журитися. Догану давно з мене вже списали.

— А з моєї совісті, Мирославе, вона не списана. Хочу бути чистим перед собою і тобою. Дай мені слово, що ніколи не пом’янеш про це. І ще одне, — тут Семиліт відвів погляд до стіни, — якщо зі мною щось станеться, підтримай сім’ю, потурбуйся про дітей… Марія моя така безпомічна, безпорадна у житті, що розуму не докладу, як вона зможе все перенести…

Запотічний підійшов до ліжка, сів на краєчку і ніжно притулив голову друга до своїх грудей.

— Щасливі ми з тобою, Мирославе, — раптом сказав Семиліт, — бо жили, в час, коли все покоління проходило суворий іспит на вірність своїй землі, на вірність священній пам’яті батьків, полеглих у громадянську. Нас стає все менше, і ми, немов ті птахи, які потерпіли від страшної бурі, все більше горнемось один до одного…

Запотічний обережно опустив голову Семиліта на подушки. Секретар на мить заплющив очі, ніби вертався кудись у далеке минуле, і замріяно сказав:

— Дожити б до весняного дощу. Такого тихого і світлого. Лежиш у дитинстві, занурившись у сіно, на горищі, а він шепоче тобі на вухо казки, небилиці різні. Добрі і душевні у нас весняні дощі, так само, як і люди. У сорок третьому, весною, був закинутий у Польщу. Тяжко було, але гріла далека рідна земля, сил додавали дощі, що живили її.

Семиліт знову заплющив очі.

— А до тебе, друже, я неодмінно навідаюся глянути на озимину. Кажуть, чудова вона у тебе. Якщо морози не пошкодять, рясні вродять хліба, — мовив тихо.

Вдруге у житті того дня Запотічний звернувся у думках до Долі.

«Доле! — шепотів він, їдучи додому повз поля озимини, — ти стільки випробовувала на чесність, на вірність цю людину, ламала її, але не зламала. І дати б, зрештою, їй уже щастя, радості, спокою. А ти..!»

А потім через якусь хвилю подумав:

«А що таке щастя?! Чи є такі мірки, щоб його точно визначити для кожної людини».

У машині ставало з кожною хвилиною тепліше, згодом — нестерпно парко. Запотічний загальмував, виключив мотор і вийшов з машини. Повітря теж раптом стало по-весняному теплим. Білі сувої снігів швидко відцвітали на озимині. На чоло впала перша крапля. Друга, третя… і пішов дощ. Спокійно махаючи крильми, летів над озимим полем, над усім світом повільно, був по-весняному теплий, тихий.

…Запотічний майже зовсім угамував себе. Поле і тиша влились у душу і принесли дивний спокій. Він повернув до села і пішов стежиною між хлібами. Прекрасне диво — земля. Цікаво б глянути хліборобові на неї із космічного корабля. Якою б вона йому видалася?..

— Не приходив кореспондент? — запитав друкарку, відкриваючи кабінет.

— Ні, ще не приходив. Вам лист тут передали, — простягнула дівчина конверт.

— Дощ таки буде, аби лиш чистий: без граду, вітру, — подумав Запотічний, дивлячись у вікно.

Потім сів, згадав про лист і байдуже розірвав білий конверт.

«Дорогий батьку!

Можливо, у цю хвилину, коли ти почав читати лист, я уже і гірко каюсь, що написав його. Але з мого боку було б жорстоко змовчати, так само жорстоко, як і розповісти тобі про все. Кореспондентське завдання завело мене у ваше містечко, де я почув про тебе. Довго розпитував у райкомі, цікавився твоєю долею у нових знайомих і нарешті зрозумів, що ти мій батько. Спершу хотів відразу приїхати, потім роздумав і тепер спішу писати не впевнений, що треба це робити.

Скажу одразу, що тут ніхто не дізнався, що я твій син і нехай це навіки залишиться таємницею нас обох.

Ти вважав нас загиблими так само, як і ми тебе. Однак ми залишилися: живими. Німці нас не розстріляли. Кількох здорових жінок з дітьми відібрали, відвезли на станцію і відправили у Німеччину. Серед них були і ми з мамою. Повернулися додому восени сорок п’ятого. Село було спалене, майже нікого із живих не залишилося, крім баби Домни, яка весь час торочила матері, що бачила, як ти приходив у село з ангелами. Звичайно, ми сприйняли всі ці розповіді за марення і не повірили бабі, тим більше, що у райкомі партії матері сказали, що чоловік загинув — на тебе зберігалась в архівах похоронка ще з літа сорок першого. Ми виїхали у Дніпропетровськ, і мама влаштувалася на залізниці.

У нас до цього часу зберігається документ, який засвідчує твою смерть, але ми якимось чуттям відчували, що ти живий. Мати тому і стала працювати на станції: а може, проїдеш якимось військовим ешелоном? Я донині пам’ятаю: перед прибуттям поїзда на пероні завжди шикувався духовий оркестр інвалідів війни. Разом із ними чекали і ми з мамою. Завбачивши удалині дим паровоза, музиканти починали грати марш «Прощання слов’янки». Я не знаю страшнішого маршу. Це не музика, а туга мертвих солдатів, плач матерів і вдовиць. Деякі військові ешелони зупинялись, а інші пролітали.