Курт Воннегут: Колиска для кішки

© Kurt Vonnegut, Jr., 1963, поновлено у 1991 р.

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

«Колиска для кішки» – це художня вигадка. Імена, персонажі, місця та події є витвором уяви автора й нічого спільного з дійсністю не мають. Будь-який збіг із реальними особами, живими чи померлими, подіями або місцевостями є цілковито випадковим.

Унікальний автор… один із тих письменників, які створюють для нас нові пейзажі, дають імена місцям, дуже добре нам знайомим.

Найталановитіший з наших митців чорного гумору… Ми сміємося для самозахисту.

Майстер соціальної сатири, який нікого не наслідує і якого ніхто не здатен наслідувати.

Ця книга – привід для святкування!

Той, хто сміється, пророкуючи долю.

Звіть мене Йоною. Мене звуть Джоном.

Але будь я, наприклад, хоч і Семом, усе одно був би Йоною, не тому, що я страждав через інших людей, а тому, що мене завжди неодмінно притягувало до певних місць у певний час, хтось або щось. Обставини та способи туди потрапити, звичайні або дивовижні, обов’язково знаходились. Отже, точно за планом, коли настане визначена мить, у визначеному місці – Йона вже тут [2] Згідно з біблійним оповіданням, Йона потрапив до черева кита. Його історія сприймається як символ важких життєвих випробувань. ( Тут і далі прим. пер., якщо не зазначено інше. ) .

Отож, слухайте:

Коли я був ще молодим – дві дружини тому, 250 000 цигарок тому, 3 000 кухлів пива тому…

Коли я був ще набагато молодшим, я почав збирати матеріали для книги, що мала називатися «День, коли скінчився світ».

Книга мала бути документальною.

Книга мала розповісти про те, що робили видатні американці того дня, коли першу атомну бомбу скинули на Хіросіму в Японії.

То мала бути християнська книга. Я тоді ще був християнином.

Нині я – боконіст.

Я б і тоді вже став боконістом, якщо б хтось познайомив мене із солодко-гіркими неправдами Боконона. Але боконізм тоді ще не вийшов за межі галькових пляжів і коралових рифів, що оточують цей маленький острів у Карибському морі – Республіку Сан-Лоренцо.

Ми, боконісти, віримо, що людство розподілене на команди – команди, які виконують Божу волю, навіть не підозрюючи, що вони роблять. Боконон називає таку команду карасом , а знаряддям ( кан-кан ), що привело мене до належного карасу , стала та книга, котру я так і не закінчив, книга, що мала називатися «День, коли скінчився світ».

«Якщо ваше життя переплелось із чиїмсь життям без видимих, логічних причин, – пише Боконон, – ця особа може виявитись членом вашого карасу ».

В іншому місці «Книг Боконона» він каже: «Людина створила шахову дошку; Бог створив карас ». Це означає, що карас не має нічого спільного з національними, адміністративними, професійними, родинними та класовими межами.

Він безформний, як амеба.

У своєму тридцять п’ятому каліпсо Боконон запрошує нас заспівати разом із ним:

Боконон ніколи не попереджав про те, що людина не мусить шукати меж свого карас у та суті того завдання, яке Господь Усемогутній доручив йому. Боконон тільки зауважив, що такі дослідження ніколи не дійдуть кінця.

В автобіографічному розділі «Книг Боконона» він наводить притчу про марність спроб щось відкрити або зрозуміти:

«Колись я познайомився з однією леді з єпископальної церкви у Ньюпорті на Род-Айленді, яка попросила мене спроектувати й збудувати будку для її данського дога. Ця жінка була впевнена, що дуже добре розуміє Господа та шляхи Господні. Її дивувало те, що людям здаються загадковими події, які вже відбулися або ще мають відбутися.