Дмитро Кешеля - Колиска сонця

— Довго я за тобою гналася, — сказала Смерть, холодно посміхаючись.

Потім спокійно завела мотоцикл, сіла і поїхала позаду колони.

— Бідна, — пожалів щиро селянин Смерть, дивлячись на величезну колону машин і мотоциклів, — багато у неї буде роботи, геть змучиться стара.

Потім щось занило під серцем і селянин упав на стерню обличчям до землі. Розігріта вогнем, земля була тепла, ніжна, як руки матері. І селянин ще подумав про те миле поле у далекій Галичині, котре два роки тому його сім’ї наділила Радянська влада, худібку у стайні, згадав жінку, любих дітей і спеченими губами прошепотів:

— Жєти би та жєти.

…Так і не вернувся того дня Запотічний у свій батальйон. Не наздожене він його за всю війну. Із Семилітом зустрінуться аж у 1944-му в невеликому закарпатському містечку.

Війна, розлучаючи людей, ще більше їх ріднить у горі і радості. Від щастя, що бачать один одного живими, і Семиліт, і Запотічний довго не могли говорити. Умить забулися усі страждання, біль втрат і поразок, голод, холод, рани. Ось вони стоять один напроти одного — живі, здорові. І це найбільше щастя у світі.

— А ми тебе похоронили, — розповідав Семиліт. — Не уявляю, як це пережили твої.

Запотічний зняв кашкет і опустив голову.

— Їх уже немає серед нас, — сказав тихо.

Семиліт глянув на друга, нахмурив брови і теж зняв шапку.

— І куди після війни думаєш податися? — спитав Семиліт після сумної розповіді Запотічного.

— Я вже своє відвоював. До Карпат дотягнувся, а тут демобілізували за станом здоров’я. Після поранення негаразд у мене… А куди податися? Не знаю. Але в село своє не повернуся. Так буде краще. Не зможу там жити. Пам’ять буде мучити. Там все нагадує про них.

— Слухай, Мирославе, — оживився Семиліт. — Давай до нас, у окружний комітет партії. Люди грамотні, політично освічені, ой як нам потрібні!

Запотічний усміхнувся і задумався.

— Впізнаю характер Запотічного, — уже весело потирав руки Семиліт. — Мовчиш, отже згодився!

…Кілька зернин, що залишились на долоні, Мирослав Олександрович кинув знову у сівалку.

— Хай вам щасливо сіється, Петро, — сказав Запотічний, прощаючись з ланковим.

— Дякую красно, Мирославе Олександровичу. Нині ви із самого рання щось смутні. Чи не серце знову?

— Гріх жалітися. Все гаразд. Тільки настрій чомусь невеселий.

— Не майте жури. Це все на зміну погоди. У мене так само, — заспокоїв Махнюк.

Запотічний вибрався з улоговини і знову пішов польовою дорогою. Із гір, через поля, важко крокували металеві опори ліній електропередач, за рікою, під лісом, із одного схилу на інший стрибали блискучі труби нафто- і газопроводів, за півкілометра — мчали автострадою машини. Запотічному раптом здалося, що цей шалений, неспокійний рух зачепив і його, і тягне з польової тихої дороги у невідомі далини. І тут майже перед очима спокійно пролетіла пара лелек. Птахи на якусь мить повисли над Запотічним, потім знялися так високо, що, здасться, торкнулися ніжно крилами неба.

Лелеки, обхопивши один одного крилами, то стрімко летіли донизу, ніби кланяючись землі, то скупавшись під самим сонцем, знову починали плавні танці над Запотічним. І виділося, що все безмежне небо любові тримається зараз над землею на крилах двох закоханих птиць.

Запотічний зупинився, заворожений дивною картиною, і чомусь підступила думка: чи мав він у житті щастя від кохання?

…Виклик Семиліта дещо здивував. У колгоспі щойно розпочалися жнива, а той просив негайно прибути у місто. Запотічний знав, що Семиліт цінує час і через дрібницю не запрошує.

— Якими обіцяють бути хліба? — перш над yсе поцікавився секретар.

— Весняна засуха з’їла багато, але плани будуть.

— Дивись, щоб не тільки про плани рапортував, а й людям на трудодні треба видати. Минулий рік тебе добряче скрутив.

— Сподіваємось, що на цей раз буде краще.

— Мирославе, а про сім’ю нічого так і не дізнався? — несподівано повернув розмову Семиліт.

Запотічний заперечливо похитав головою.

— Пошуки через Червоний Хрест нічого втішного не дали. Весною їздив на Полтавщину за насінням, заїжджав у рідні місця. Після війни у селі більше ніхто не схотів жити. На тамтому місці і досі страшне згарище, пустир. Жменя тих, що вернулися з війни, оселилися у Солонцях. Розповідали, ніби баба Домка, яку застав після поранення, говорила солончанам про дивну жінку з дитиною, яка встала з могили, приходила до неї і жила, а потім подалася у світи. Але Домка після мого від’їзду на фронт зовсім лишилася розуму, — з тяжким віддихом мовив Запотічний.