Дмитро Кешеля - Колиска сонця

До обіду обсіяли останні гольди. За давньою звичкою сів перекурити на дамбі. Із самого ранку не злізав із сівалки, і все тіло враз якось ослабло. Це була щаслива втома сіяча. Докурив і став збирати речі. Коли раптом помітив: іде від села до них через поле старий, спираючись на костур. Поспішає. Рілля пухка, добре розроблена, і чоловікові, видно, було нелегко ступати нею. Весь час спирався тяжко на палицю, немов хотів одним ривком відштовхнутися від землі і здолати відстань.

Широкополий капелюх сповзав старому на очі і нагадував забуте птахами гніздо на зрубі висохлого дерева.

— Хто це? — спитав Петро тракториста.

— Емігрант якийсь. Кілька років тому з Австрії приїхав. Зараз сторожує шкільний сад.

— Чого йому тут треба?

— Не знаю. Дивакуватий старий. Кожного ранку і вечора забирається на горище сторожки і з відчиненого вікна цілими годинами дивиться туди, на ваші гори.

Старий підійшов уже зовсім близько, зняв капелюх і вклонився. Був він сивий, але не стільки старий, як змучений.

— Чув я нині у школі, що чоловік із Підгірного сіє, — сказав старий. — Хотів на нього хоч подивитися.

Мороз побіг по спині Махнюка. У старому він упізнав Чонгарі. Коліна підсікло, піджак випав з рук, і на якусь мить у Петрові прокинувся давно похований Махнюк-слуга. Той забутий Махнюк мало не зігнув у рабському поклоні Петрові спину. Але це тривало всього якусь мить.

— Руді, ви не впізнаєте мене, — все ще не міг опам’ятатися Петро. — Я Махнюк, служив у вас, не пам’ятаєте?

Той випустив палицю і, намацуючи під собою землю, наче сліпець, із простягнутими руками підійшов до Петра. Очі Чонгарі — чи то від жаху, чи од радості — божевільно розширились. Тремтячими руками він почав обмацувати обличчя, груди Петра, неслухняними пальцями перебирав волосся.

— Петрику, хіба се ти! Мати божа! — шепотів Чонгарі.

— Це я, Руді.

Чонгарі трохи відступився, все ще не вірячи собі, а потім розкинув обійми і впав Петрові на груди.

Він плакав без причитань, тихо і спокійно, як можуть плакати люди тільки за батьківщиною.

Увечері сиділи обоє у Чонгарієвій сторожці за пляшкою старого вина.

— Шоні вбили у перестрілці, коли переходили австрійську границю, — розповідав спокійно старий, як про щось буденне, яке конче мало статися. — Куля пройшла йому крізь легені. Дуже тяжко помирав бідолаха. Стікав кров’ю і весь час шептав, що коли б йому води із Латориці, неодмінно б вижив! Але хіба ріку забереш із собою у тайстру?

Очі старого враз посмутніли, наче йому стало вельми жаль, що ріку дійсно нікуди не візьмеш із собою. А була б тоді Латориця поруч, все б нині було гаразд.

— Про старшого вже десять років не маю жодної вістки, — продовжив, спохватившись Чонгарі. — У Німеччину переїхав — і як під воду. Я довго жив у Австрії, а потім перебрався сюди. У цьому селі мати народилась, тут ще збереглась далека рідня.

— Важко було, якщо переїхали сюди?

Старий ледь посміхнувся.

— Усюди добре, де нас немає. Звідси я ближче до своєї землі. Тут маю бодай одне щастя: кожного ранку дивитись на наші гори і плакати. Невелике, а все-таки щастя.

Чонгарі долив вина, зіперся на стіл, закрив долонями очі і раптом спитав:

— Петре, а чи живе та береза над рікою біля Кривуліна?

Старий заплющеними очима бачив те дерево так близько, що здавалося, простягне долоню і срібні гілки, ласкаво шепочучи, потечуть радісно між його пальцями. Зараз та береза для Чонгарі була, як перше кохання — вся із світлого суму. Петро в думках миттю оббігав усі видолинки, яруги, промчав, як вітер, берегом вздовж Латориці, але жодної берези не помітив. Однак не хотілося: розчаровувати старого і він сказав:

— Жива, звичайно, що жива. Тільки геть постаріла, немічна уже, зате біля неї цілий гурт молодих беріз розрісся.

— А качок багато прилітає на болота?

— Немас, Руді, уже тих боліт. Висушили їх. Пшениці, як дзвін, тепер родять там.

— А цьому, Петре, я вже не вірю, — сказав майже мертвим голосом Чонгарі, не віднімаючи долонь від очей.

Петрові знову ж не хотілося руйнувати уявний світ, у котрому жила душа Чонгарі, і не став перечити. Нехай буде: калабані на болотах — повні качок, стара береза — у юрбі молодих дерев біля Кривуліна, все геть так, як затямив старий. У його свідомості інший світ уже не вкладеться.

— А пригадуєш, Петре, як ми літніми вечорами водили коней на водопій до Естерчиних криниць?

— Аякже, пам’ятаю. Вісім їх було, і всі, як сніг, білі.

— Не коні, а блискавки. Земля сама скакала під ними, — старий відняв долоні від очей і обличчя його стало таким щасливим, немов під вікном, б’ючи неспокійно копитами, чекав на нього білий кінь, аби погнатись за молодими роками.