Дмитро Кешеля - Колиска сонця

Запотічний належав до тих людей, які доходять до певної вікової межі, а далі мовби зупиняються на ній і стають часові не підвладні. Дні, місяці, роки ніби обтікають таких людей і майже не міняють зовні.

Запотічний ще й досі зберіг високу, струнку поставу, легку ходу… І навіть сиве, як іній, густе волосся не старило його у шістдесят років, а додавало яснішого вигляду обличчю і очам. Якимись дивними очима наділила природа Мирослава Олександровича. Крізь них на людину, здавалося, завжди дивилася його душа — лагідна, спокійна, щира. Навіть коли Запотічний сердився, виходив із себе, із глибин його очей і тоді світилася приємна доброта.

— На білому світі, сину, зло породжує лише зло і ненависть. Серед людей його багато, воно робить їх серця черствими, жовчними… затьмарює сонце, розум руйнує, вбиває. Тому твори для людей тільки добро, — повчала Запотічного у дитинстві мати. — 3 нього виростають тучні хліба і квіти, з нього витікають чисті ріки і джерела, все найпрекрасніше на землі — від добра. Якщо його робити людям — воно завжди повернеться і до тебе… Пам’ятай про це, сину.

Вимовлене матір’ю кілька десятиліть тому слово «сину» засвітилося Запотічному, як печальна сльоза за дорогим, котре не вернути, як і не заставити цю ріку текти супроти свого русла.

Він багато пережив, з різними людьми зустрічався, і все прекрасне, що побачив у них від світу цього, умістилось тепер в образі матері.

«Дивна річ — людська пам’ять, — думав Запотічний, згадуючи матір. — Усі болі, зло, що тобі причинили, час стирає, немов старанний учень на шкільній дошці ненавмисне допущену помилку. Залишаються у душі навіки дні світлі і радість, принесені людині ближніми. Як не примушуй себе відчути давню злість — не вийде. А от щастя завжди можеш пережити спочатку. І в цьому — велика загадка людської пам’яті…»

Хіба не міг Запотічний помститись недавно Габелю, позлорадствувати над його бідою. А приніс Іштван Яношович новому голові чимало прикростей. Хоча, чесно признатися, йдучи головою у Підгірне, Запотічний і не чекав тої ласкаво-улесливої посмішки, з якою Габель зустрів його у селі вперше.

…За вікном моторошно кричали опівнічні сніги. Сухі, сипучі, вони текли із гір сотнями ручаїв і зливалися над селом у безмежну білу ріку, під хвилями якої заблудилося у тривожному сні Підгірне.

Запотічний в цю пізню пору сидів у конторі і невеселі думки не давали піднятися із-за столу. Перша осінь його головування, як на біду, видалась нещасливою. Урожай, гріх казати, вродив красний, та коли наспіла пора збирання, до Підгірного, здавалося, з усього світу набрели дощі.

Майже половина врожаю зосталася під снігом.

Та й врятоване збіжжя — мокре, похоплене гниллю — пропадало у коморах. Люди розуміли обставини і не ремствували, що трудодень видався бідненький, але ходили якісь пригнічені, похмурі. До того ж і зима прийшла рано, зате багата снігами і люта. Все йшло на руку Габелю. Ходив цілими днями від хати до хати і просторікував:

— Багато зажили при новому голові? Думали, Христос явився у Підгірне і хлібиною всіх нагодує, ковтком вина напоїть. А воно як вийшло. При мені бульба пісною була, а тепер і того немає.

А за вікном вітер гнав із гір все нові і нові хвилі снігів. Задихані, сердиті, вони налітали на шибки, але налякані світлом, сахалися і мчали знову у ніч. І раптом Запотічного пронизав різкий удар у вікно. Лунко дзеленькнуло розбите скло. Каменюка вдарила в стіну. Не встиг обернутися, як крізь розбиту шибку влетіла друга. Перекинулась лампа. Темрява розплеснулась по конторі. Запотічний притьмом скочив за шафу і завмер. Широка тінь майнула у пробоїні вікна і пірнула у розгойдані габи снігової ріки. Спливла хвилина… Друга… Тиша… Запотічний обережно підійшов до дверей. Прислухався… На дворі і далі моторошно кричали сніги. Вийняв з кишені пістолет. Взявся за клямку і рвучко відчинив дворі. Пустка. Сніг поспішливо зализував на східцях людські сліди. Запотічний озирнувся і раптом помітив на дверях аркуш паперу, приткнутий лезом фінського ножа. Обережно зняв клаптик і зайшов у контору. Зняв зі столу скатертину, занавісив вікно і запалив лампу. Відтак схилився над запискою. «Коли тобі дороге життя, забирайся із села, зайдо! На роздуми маєш тиждень. Коли ні, землю тобі більше не топтати», — прочитав на клаптику Запотічний.

Якусь мить подумав, затим акуратно склав записку і сховав у шухляді.

Через кілька днів другий клаптик паперу поклав перед Мирославом секретар партійної організації Василь Попович.