Дмитро Кешеля - Колиска сонця

— Вивозьте! — сам поплентався до хати.

Старий вивіз жінку за ворота, пройшов із візком до загину вулиці і коли стало видно колишню попівську фару, подав їй у руки костури.

— Наверни заблудлу вівцю до своєї отари. Це можеш зробити тільки ти! — виказав чи то з погрозою чи проханням.

— Будь ти проклятий! — змученим голосом простогнала жінка.

— Гніви бога, гніви! П’ятнадцять літ на моїй шиї висиш, п’ятнадцять літ під тебе стелю, вибираю, а тепер така дяка! — сплюнув сердито і повернув до обійстя.

І зосталася мати одна серед безлюдної вулиці, серед снігів безмежних і мовчазних.

«Доповзеш до фари, а там впади під його вікном і заголоси так, аби все село почуло. Проси усіми святими вернутися до обійстя. Ачей зжалиться — коли вже не над матір’ю, то над калікою. І богом молю, проси! Часи ниськи такі, що сам не знаєш, у який день жебраки являться у мій двір за тим, що кров’ю і мозолями нажито. А його побояться!..» — звучали у вухах намовляння чоловіка.

Чула і не чула. Бо хіба це вело її до сина? Коби суджено, стала б птахою — удень літала би над ним, вночі сиділа б на вікні і стерегла його сон.

Напружуючи в руках давно згаслі сили, відштовхнулася костурами, і візок покотився по вичовганій саньми дорозі. У чиємусь дворі голосно зарипів журавель, лунко задзвеніли відра. Через три хати на місток вийшла якась жінка і, побачивши, як каліка правує костурами, скрикнула і метнулася у двір. Цієї осені мати кожного дня дивилася у вікно на яблуню і по тих листках, які обривав вітер із дерева, рахувала свої останні хвилини. І коли зостались кілька листочків, і мати уже попрощалася із світом, — принесли їй вість — повернувся син. Ким тільки не передавала свої благання, а Іштван так і не зайшов. Страшні муки матері, але сина не судила. Пізнавала у ньому себе — вперту характером. Замолоду вона могла будь-кого скрутити, заставити чинити по своїй волі, та доля виявилась сильнішою — скрутила її. І щастя, коли б в один день. А то скільки років муки.

Шістьох дітей виносила під серцем. Четверо ще немовлятами пішли із ангелами говорити. Із усіх шістьох у найтяжчих муках родила Іштвана. І хоч мовлять, діти для матері, як персти, усі однакові, до найменшого була любов найсильніша.

Метр за метром котиться візок із матір’ю безлюдною вулицею. І здається матері, що чим ближче до сина, тим ближче до високої білої стіни, за якою уже нічого не видно.

За кілька десятків метрів від фари мати раптом помітила, як у вікні спалахнуло світло. Вона всім єством подалася вперед, ніби намагаючись злетіти на рятівне світло, простягла руки і в цю мить візок вислизнув з-під неї і покотився по дорозі. Не пам’ятаючи себе, мати почала повзти по ковзанці ліктями. Гуня спала із пліч і залишилася у снігу, але мати не відчувала ні холоду, ні болю у руках, ні власного тіла, окрім світла у вікні. Воно злилося із її єством. І було таке відчуття, ніби мати стала частинкою світла, викинутого надвір, і мусить конче повернутися до свого джерела. На якусь хвильку сили полишили її, головою занурилась у сніг. Обличчя, здалося, примерзло до землі і мати наковталась снігу під собою, доки знову не підвела очей, шукаючи ними світло. І тут за кілька кроків побачила сина. Він стояв у дверях в одній сорочці, із переляканим обличчям і не міг зрушити з місця.

— Мамо! — раптом закричав Іштван і, посковзнувшись на східцях, полетів донизу. Притьмом схопився, підбіг до матері, узяв її на руки — легеньку, як пелюстину хризантеми — і притулив до грудей.

Хоронили матір другого дня.

Після відправи на кладовищі до Іштвапна підійшов старий Габель.

— Остання воля матері, щоб вернувся додому. Її смерть на твоїй совісті.

Іштван з опущеною головою пройшов між могил, вийшов за огорожу і зупинився на роздоріжжі. Довго-довго стояв, втупивши очі в землю і думав. Потім обернувся і з похнюпленою головою, у якомусь напівзабутті, рушив. Ішов довго і повільно. Коли отямився — стояв біля батькового обійстя.

… — Звідси все і почалося, — сказав, зітхнувши, Махнюк. — Помалу, помалу скрутили Габелі у баранячий ріг Іштвана. Коли обирали голову колгоспу, я перший за нього голосував. Думав, вирветься із болота, раз люди довіряють. Та рідна крівця таки заговорила. Зустрілись якось: він подивився на мене, як у той вечір, і каже:

— Не вини мене, Петре. Не зміг я. Ти ось сильний, а я ні. Розумієш, щось обірвалося у мені. Відчуваю, що я не з тих людей, які можуть все життя нести тяжку ношу. Ненавиджу себе за це, тому і місця собі не знаходжу.