Дмитро Кешеля - Колиска сонця

Анна подивилась на білу вершину Жорнини, через яку позавчора вночі пішов Габель, і під серцем недобре занило. Вона ступила кілька кроків від зимівки, впала на коліна і почала молитися снігам.

— Будьте ласкаві, — благала Анна сніги, — заметіть за ним дорогу, аби ніхто не вивартував, зогрійте його, коли буде замерзати, додайте йому сили, коли занеможе, спасіть від звіра і лихого ока…

Слова невідомої досі нікому молитви народжувались у ній одне за одним, спливали до серця легко, прозоро, як спливає до губ спраглого із глибин землі дзвінка джерельна вода. Вона довго стояла на колінах, ревно просила, благала, і була її молитва чиста, безвинна, як сніги, що цвіли на синіх галявинах небес.

Потім встала, вилізла на оборіг, скинула кілька оберемків сіна і знесла вівцям. Вичистила хлів, зайшла у зимівку за відрами і побігла до потоку, що не замерзав навіть лютої зими. Зачерпнула води, кілька разів сполоснула обличчя — від чого стала ще свіжіша — і тільки рушила назад, як на груні, що застеляв собою село, завалував собака. Анна метнула зором і скам’яніла: розмахуючи вилами, плутаючись у снігах, схилом біг старший син Габеля, а старий, без шапки, в одній сорочці, ковзав попереду на коні. Aннa могла ще врятуватись: добігти до зимівки, підперти колодою двері і боронитись, доки не наспіє Петро. Але вона ніби загрузла в снігу. Дивлячись на постаті, які мчали прямо на неї, вона ніби й раділа, що не довелось довго чекати, жити у вічному страху, що все сталося несподівано. Єдине молила в душі: аби так само швидко все і скінчилося, щоб довго не мучитись.

— Суко! — підлетів першим на коні старий, — де Іштван?!

Сплигнув на землю, схопив Анну за груди і почав люто трясти.

— Де Іштван, скажи, де він! — блимав налитими кров’ю очима.

Тут підоспів і син. Повільно заніс над нею вила.

Анна була на диво спокійна. Її охопила така байдужість, ніби перенесла на своїх плечах сотні років із радощами і болями, стражданнями, і це життя уже настільки втомило її, що смерть, коли вона прийде зараз, буде найбільшим блаженством.

— Що ви, няню, панькаєтеся з нею! — прохрипів, тяжко сопучи.

В очах Анни потемніло.

Син, важко дихаючи, відійшов убік. Aннa лежала горілиць на землі і сніг — такий пречистий і невинний зранку — зацвітав довкола неї червоно-червоно. Старий з ненавистю дивився на дівчину і раптом згадав, як у молодості він ступив на гадюку. Гадина холодним тілом вмить обвилася довкола його ноги і ледь не вжалила. Щастя, встиг схопити її за голову і відкинути, а далі підняв ломаку і за гадюкою, але її сховали кущі. Все життя Габель потім полював за гадинами і ніяк не міг заспокоїтись: не знав, чи вбив саме ту, яка хотіла ужалити його. І ось зараз старому здалося, ніби перед ним, у снігу, лежить саме та гадина, за якою полював ще із молодих років. Настав час розплатитися! Він навіть відчув на своїй литці холод гадючого тіла. Кинувся до Анни і у припадку люті почав топтати її ногами, ніби хотів врешті зігнати із себе той гадинський холод.

— У жандармерію її, там розкриє рота!

Скривавлену Анну кинули через сідло на коня і повезли у село.

Молодий Габель вів коня за вуздицю, а старий плентався позаду. Витягши з піхов багнет, майже через кожні десяток кроків зупинявся і питав у сина:

— Кажеш, признається, де Іштван?

— Признається, — заспокоював молодий.

Махнюк замовк. Видно, йому було тяжко далі говорити. Здавалося б, уже давно прожите, призабуте, зараз озвалося в чоловікові новим болем. Запотічному хотілося дослухати оповідь до кінця, але не квапив Петра — нехай трохи відійде. Отак мовчки і сиділи хтозна скільки.

— Привезли Анну увечері, — видихнув нарешті Петро, — всю спухлу від побоїв. І ніхто з нас за цілий день не знав, що вона у жандармерії. До кінця так і не призналася. Цілий тиждень металася у гарячці. Серед ночі поривалася тікати в одній сорочці. Потому відходили бідну дівку баби. Прийшла до тямки, але мову їй наче відняло. Цілими днями сидить при вікні, страшними очима дивиться на Жорнину і мовчить. Продали корову і порішили везти її у лікарню. Не встигли… Одного дня, коли нікого вдома не залишилося, Анна повісилась.

Махнюк знов умовк, і в цю мить, дослухавши трагічний кінець історії, заспівав цвіркун. І була вже його мелодія не із тих безтурботних, світлих, що заколисують, навівають спокійний, глибокий сон, а якась моторошна.

— Вернувся Іштван Габель додому в сорок четвертому, після поранення. Була пізня осінь, — продовжував Махнюк. — Зайшов серед ночі до хати, став у дверях — худий, очі запалі, лице, як із воску — і, навіть не привітавшись, каже: