Дмитро Кешеля - Колиска сонця

Запотічний встав, підійшов до вчительки, по-батьківськи пригорнув до себе і ніжно погладив чорну косу.

— Дорога моя дівчинко! — а більше нічого не зміг вимовити, бо у грудях здавило.

Махнув якось незграбно кашкетом і вийшов надвір, до вже помалу прокидався світанок.

Через два місяці, у подібному диктанті, учні допустили по дві-три помилки.

— Не можу сама собі цього пояснити, — розповідала Софія. — В учнях раптом прокинулась якась жадоба до знань. Мені здасться, що це не лишень жага пізнання самих тільки дітей, а й їх батьків і далеких предків.

…Хіба розкажеш теперішнім дітям про той час, — думав Запотічний, наближаючись до правління, — не повірять, засміють. А зрештою, це й добре, що не повірять. Дітям жити не нашою минувшиною, а своїм майбутнім. Треба буде обов’язково у зеленгоспі дістати саджанців троянд і обсадити школу. Хай діти розцвітають серед квітів.

І раптом погляд Запотічного зупинився на викладеному на стіні школи мозаїчному панно: із долонь замріяного хлопчика злітають у небо білі лелеки. Мозаїку трошки застеляла молода липа. Промені сонця протікали крізь крону дерева і надали на панно. Легко дихав вітер, липа шелестіла, промені сонця пульсували на мозаїці і білі птахи, здавалося, махають крильми і помалу злітають із стіни. Все панно було викладено у формі кола. Защеміло нестерпно серце Запотічного. Згадав сон і, здавалося, що там, за стіною, сховався Мотько із своїм фотоапаратом. Ось-ось вийде, стане перед об’єктивом і скаже добродушно: «Один момент, учителю, зараз із мого ящика вилетить пташка».

Ранковий наряд, який проводив Запотічний із агрономами і бригадирами рільничих, трохи затягнувся. Виною цьому була суперечка Махнюків — агронома Йосипа Петровича і ланкового Петра Федоровича — сина і батька. Агроном настоював сьогодні ж негайно сіяти силосну кукурудзу по озимому ріпаку.

— Я зерно у піч не кину, — аж посинів старий, Махнюк.

— Мене з району не питають про вашу думку, а вимагають зведення, — більш стримано відповів молодший.

— Товаришу голова, — мало не плачучи, обернувся до Запотічного старший. — Він, неук, заставляє мене сіяти у суху, як дзвін, землю. Посію, а зерно від сухоти зомліє у грунті, ніколи не проклюнеться. Дощу би треба.

— Дійсно, — мовив Запотічний, — спека, а дощу більше двох тижнів не було. Давайте почекаємо день-два. У вологому грунті зерно своє наздожене.

На тім ніби примирилися і розійшлися. Запотічний, схилившись над столом, поглядом втупився у телефон і сидів незрушно хвилин з десять. Якась незрозуміла тривога, недобрі передчуття весь час гнітили його і не міг збагнути, з чого це все почалося.

Ще раз уважно перечитав заяву і відклав у стіл. Пишучи її, Запотічний вночі прагнув знайти причину своїм сумнівам, непевності. Найчастіше ловив себе на думках, в яких боявся признатись; він не міг себе уявити на пенсії, поза гарячими колгоспними буднями, але і керувати господарством уже не в силах. За три останні роки переніс два інфаркти і тепер для Запотічного той день був щасливий, який прожито. І він хотів піти з посади сам, з гідністю, без чиїхось співчуттів. Знав і те, що на бюро райкому, як уже було одного разу, проситимуть зостатися головою хоча б до осені, а там видно буде… Мовляв, немає ніяких причин посеред року давати відставку: у господарстві справи йдуть найкраще у районі, а якщо захворіє на якийсь час — є кому замінити. Однак на цей раз Запотічний вирішив не поступитись — йому сьогодні шістдесят і має повне право на пенсію. Дивно, ніхто у конторі навіть і не привітав. У цьому був винен сам: за всі роки, прожиті у Підгірному, Запотічний тільки раз — дуже скромно — святкував свій день народження, коли виповнилось п’ятдесят.

Запотічний полив на вікні квіти, склав на край столу документи і глянув на двір. Помалу надходила спека. Дихати ставало важче. Дерева, вкриті пилюкою, теж ниділи від задухи і, здавалося, серед весни зовсім посивіли. Запотічний стояв і думав, з чого починати цей день. І несподівано прийшло рішення: нині він пройде пішки полями, тими дорогами, які тридцять літ водили його із світанку до ночі. Йому захотілось побути на самоті, обдумати, оглянути зроблене за ці літа.

— Коли хто питатиме мене, — сказав Запотічний друкарці, замикаючи двері кабінету, — скажете, що я в полі. Де буду, не знаю. Зрештою, хай ніхто мене не шукає, прийду після обіду. А як повернеться шофер, хай поїде в гараж і замінить карбюратор.

— Мирославе Олександровичу, — раптом схопилася здивовано дівчина. — Тут вам листівки з днем народження, а також телефонограма із району. Прислав сам перший. Сьогодні по обіді кореспондент до нас приїде, із самого Києва.