Дмитро Кешеля - Колиска сонця

На другий день свого головування, пригадує, зайшов у школу. Дев’ять років він уже не заходив у клас, але колишній учитель жив у ньому, кликав до дітей, і, йдучи попри школу, він не міг стримати себе, аби не зайти. Два класи містилися у колишній корчмі. Постукав обережно у двері і попросив від Софії — тоді ще двадцятирічної милої дівчини — дозволу побути на уроці. Тихо сів на задню парту. Учні — були серед них і десятирічні, і дванадцятирічні — писали диктант з української. Учителька читала поволі, називаючи навіть розділові знаки. Закусивши кумедно язики, діти скрипіли перами. Для них це була набагато тяжча робота, аніж тримати плуга, чи класти за батьками у валки траву. Коли урок закінчився, Запотічний підійшов до Софії.

— Я до війни теж був учителем мови і літератури. Давайте, увечері зайду і перевіримо разом роботи. Хочу побачити, чи по помер у мені педагог.

До кінця дня Запотічний забув про свою обіцянку — були справи нагальніші. Про неї нагадала сама Софія через два тижні. Зустріла його на вулиці і, ніяковіючи, сказала:

— Мирославе Олександровичу, діти вже питаються за оцінки, а ви не приходите.

Вибачився, а увечері зайшов. Перевіряти роботи закінчили далеко за північ. Результати приголомшили Запотічного. Жахлива неграмотність. Там, де Софія читала розділові знаки, діти так і писали: «крапка», «кома», «тире».

— Я вже місяць тут, — жалілася Софія, — і чимдалі, у мене таке враження, що скоро збожеволію. Ці діти не мають ніякого уявлення про елементарну грамоту. Я не розумію, яка система навчання існувала досі.

— А для чого селянину була грамота? Орати темним чоловіком було завжди легше.

Запотічний раптом помітив, що дівчина тремтить від холоду. Минав листопад, а в кімнатці, прибудованій до школи, не топилося.

— Софіє, чого не розкладаєте вогонь? — спитав. — Дров немає?

Вчителька злякано подивилася на Мирослава, а потім несподівано відсахнулась.

— Що з вами?

Софія виставила перед очима тремтячі руки і раптом благаюче закричала:

— Прошу вас, не говоріть, не говоріть про вогонь!

Обхопила руками голову і заридала.

Софіїна сім’я жила на глухому хуторі у горах, де до небес набагато ближче, аніж до землі. Сюди, як говорили хуторяни, тільки птахи і вітри приносили із долин добрі й погані вісті. Війна, що в свій час оминула житла вівчарів і лісорубів, почалася тут пізніше. Батько Софії став першим головою сільради, до якої входили розкидані на горах присілки. Якось осінньої ночі хтось обережно постукав у вікно. Невдоволено крехтячи, батько зліз із ліжка.

— Не відкривай, Йванку, — заблагала мати.

— Не йойкай, як на біду, — гримнув і, підкрутивши гасову лампу, вийшов у сіни.

Злякано клацнув замок. Софія вовченям притулилась до стіни.

— Доброго здоров’я, брате, — почулося у сінях.

— І тобі дай боже, Олексо, заходьте до хижі.

— Не будемо серед ночі племінників і невістку тривожити. Ми до тебе у нагальній справі.

— Слухаю!

— Не хочу брати, Йване, гріха на душу, тому і прийшов до тебе попередити. Нагаздувався уже досить при совітах, тому красно просимо здати печатку і йти у наше товариство. Поміркуй, брате, добре поміркуй кілька днів. Спокійної ночі.

У сінях довго влягалася тиша. Потім знову клацнув замок, і увійшов похнюплений батько. Мати, що весь час чатувала біля дверей, впала перед ним на коліна, заголосила:

— Йванку, що з нами буде, покорися, або щось вдій… Йванку, милий…

— Мовчи, — тихо повів батько, сів на лавицю, закрив долонею очі і довго сидів у нерухомості.

— Слухай, — мовив зрештою. — Я більше ночувати вдома не буду. Прийдуть, скажеш, що в обійстя не з’являвся і нічого про мене не відаєш.

Другого дня по обідній порі в лісі почалася облава. Стрілянина не вгавала до ночі. Лісовики уникнули бою і перейшли за перевал.

Через тиждень вночі гості навідалися знову.

— Запали світло, — наказав матері грубий голос.

Мати, хрестячись, запалила лампу. Софія злякано визирнула з-під ковдри. У дверях стояло двоє. Високий, широкоплечий, із опущеною на очі клебанею, підійшов до вікна і різко обернувся до матері. Софія, закусивши зі страху кулак, мало не скрикнула — вуйко Олекса, батьків брат.

— Олексо, це ти? — звернулася здивовано мати до вуйка.

— Коли пам’ять не зів’яла, то правду мовиш. Ви із братіком, звісно, уже тиждень мене схоронили, але тепер північ, мерці в таку пору встають з могили і мечуться їх неприкаяні душі між живими, — мовив, натискуючи на кожне слово.