Дмитро Кешеля - Колиска сонця

Поруч, знічев’я, відклавши автомати, почали борюкатися Руді і Шоні.

— Перестаньте! — гнівно крикнув Чонгарі.

«Жеребці вгодовані, — подумав чомусь злісно про синів. — Ще не відають, що таке залізні вудила і гарячі батоги».

Коли б не сини, думав Чонгарі, може, і не стояти б йому, як на власних похоронах, сьогодні тут. Ходили виродки, грозячи людям. А тепер уже прощення не буде. Спалено усі мости.

Сонце уже майже зайшло. Від Підгірного, на перевал, знімаючи куряву, піднімалась легкова машина.

— Опу, [6] Батьку (угор.). може напослідок вогником пригріємо? — поплескав Руді автомат і показав на машину, що наближалася до перевалу.

Чонгарі зле глянув на сина і глухо промовив:

— Машину треба зупинити, але щоб волосини не впало їм з голови!

Запотічний повертався у місто з легшим серцем, аніж їхав сюди. Він розумів, що треба немало часу, аби в душах людей пролягла межа між їх минувшиною і новою дійсністю і щоб повністю стерлися межі на земному тілі, які селянин не зміг ніколи переступити, пересилити самого себе і піти далі. Мине не день, не два… Але перший крок — хай ще несміливий, невпевнений — уже зроблено.

Машина поволі наближалася до перевалу. До спочинку помалу йшов тихий і задумливий весняний день. Над горами, немов червоні гуні, висіли призахідні небеса.

— Як називаються оті гори? — показав Запотічний у бік румунського кордону.

Шофер навіть не встиг повести головою. Довга автоматна черга скреготнула по машині. Зміями засичали колеса, машина втратила керування і з розгону полетіла у придорожну канаву. Переляканий шофер вискочив з кабіни, блискавично шмигнув через дорогу і заліг потойбіч.

Витираючи з чола кров, Мирослав підняв голову. Над канавою стояли троє — двоє юнаків і ще досить молодий, але уже сивий, стрункий, військової виправки чоловік.

«Чонгарі», — одразу здогадався Запотічний.

Чонгарі затоптав недопалок і спитав щось по-угорськи.

Запотічний заперечливо похитав головою.

— Батько цікавиться, як доїхали? — перекладати взявся Руді.

— Вам видніше, аніж мені, — зло посміхнувся Мирослав.

Рукою непомітно потягнувся до кишені.

— Облиште, — сказав на диво спокійно Чонгарі. — Якщо ви розумна людина, мусите бачити, що пістолет у даному випадку — мильна бульбашка.

Юнаки, як за наказом, звели автомати.

— Чого тоді хочете від мене? — встав на ноги Запотічний і виплюнув кров.

— Ви зараз їздили у Підгірне, заставляли брати землю. Хто дав право сягати на мою власність?! То земля моїх предків!

Чонгарі обвів сумними очима Підгірне, яке огортали тихі сутінки, покивав чомусь головою і промовив, дивлячись Запотічному у вічі:

— Я не вбивця! На моїх руках немає людської крові. Сини хоч і спалили для страху кілька хат, але нікого не вбили. Це моя земля, я люблю її і не дам очорнити кров’ю.

Слова Чонгарі, здавалося, вириваються із його грудей згустками крові.

— У цій землі покояться мої предки, у ній — моя пуповина, тут моє дитинство і молодість, — дедалі лютів Чонгарі, — і я повернуся ще сюди. Якщо б навіть сам не зміг, батьки мої, діди мої встануть із могил і поможуть у цьому. Ще не один жебрак зніме переді мною здалеку шапку і зігне у поклоні хребет. І я не вбиваю тебе, — тут Чонгарі уже перейшов на «ти», — тільки тому, аби дожив до того часу і збагнув, що на землі таки існує закон сильнішого. Запам’ятай це, — закінчив перекладати Руді.

Чонгарі наказав синам щось по-угорськи, всі троє обернулися і, поправивши на плечах автомати, рушили в ліс.

Через деякий час вони вже йшли у напрямку румунського кордону. Сини крокували легко і насторожено, як рисі. Старому важко було йти. Весь час здавалося, що він тягне і ніяк не може витягти з цієї землі самого себе. Уже на вершині гори Чонгарі знову оглянувся. Вечірній туман спеленав навколишній світ і легкими хвилями танцював унизу, а Чонгарі здавалося, що то піднімається вгору, прощаючись із ними, долина. Обернувся і рушив твердою ходою. Коли перейшов кордон, Чонгарі здалося, що він ступив у вічну пустелю і чомусь згадав Мойсея, як той повів своє плем’я у мертві піски.

…Запотічний звернув на центральну вулицю і попри школу попрямував до правління колгоспу. Двоповерхова шкільна споруда зводилась виключно за кошти господарства, і кожного ранку, йдучи попри неї, голова прикидав, що ще б потрібно зробити, аби діти через усе життя пронесли пам’ять про роки, проведені тут. Правду кажучи, вчителі не мали ніяких претензій до правління. Що не клас — кабінет з усіма навчальними засобами, величезний спортивний зал, чиста і скромна їдальня. Тут же розміщена і музична школа, студія живопису. Чи міг думати про це Запотічний років тридцять тому?