— Прийшов ниньки ще вдосвіта у контору, — мовив розгублено Попович, — хочу відкривати двері, а на них ножем приколота записка, — і поклав перед Запотічним ніж. Мирослав розгорнув писульку і на цей раз прочитав: «Життя тобі, видно, надоїло. Помалу збирайся на другий світ».
— Мирославе Олександровичу, треба негайно викликати слідчих, — похопився секретар партійної організації.
Попович був загалом мудрий, далекоглядний чоловік, але занадто запальний. Життя слало перед ним дорогу із Підгірного у гарячу від боїв Іспанію, чудом врятувався з франкістського концтабору і втік у Францію, а звідти на торговому судні добрався до Радянського Союзу. І вже тільки через багато років повернувся у офіцерській формі знову до Підгірного. Великий світ навчив Поповича багато чому, але раптова гарячковість приносила йому подеколи немало неприємностей.
— А це вже не перша записка, — спокійно відповів Запотічний і вийняв із шухляди недавнє послання нічного гостя.
— І ви досі мовчали?! — прошепотів, задихаючись, Попович. — Сьогодні ж я викличу слідчого.
— А чи варто, Василю Петровичу? — посміхнувся Мирослав. — Невже не розумієте, що пише одна людина з тим, щоб прилякати. Ми викличемо слідчих, почнуться допити, дізнання, село переполошиться, люди почнуть боятися один одного. А це тільки на руку тому, хто пише: мовляв, мало того, що рік голодний, а тут новий голова через свою персону хоче ще й село у тюрму пересадити… Йдеться до того, щоб я людей проти себе поставив. Ви краще викличте до мене Габеля.
Іштван Яношович зайшов на другий день. Стримано привітався і став у дверях.
— Сідайте, — запросив Запотічний.
Габель криво усміхнувся.
— А я вже думав, що тут й місця сісти мені не буде.
— Як живете? — поцікавився Запотічний.
— Як риба у розсолі, — хмикнув Габель. — Хіба людина, яка тримала у руках печатку, може уже жити без неї… Весілля у селі — будьте добрі, Іштване Яношевичу, запрошуємо; хрестини — не оминіть нашу хату; заколють кабана — не погордуйте свіжішою… А кого ж запрошували? Не мене, а печатку, — мовив, іронізуючи, притворно жалібним голосом і встав, аби поклонитись печатці, що якраз лежала перед Запотічним. І тут його погляд натрапив на два ножі і записки, злегка прикриті газетою. Обличчя Габеля враз сполотніло, чоло зросив піт і, тремтячи всім тілом, втомлено сів. Глянув люто на Запотічного і приречено опустив голову.
— Продовжуйте, продовжуйте, — підбадьорив Мирослав.
Габель у напливі чи то гніву, чи страху раптом схопив себе за скроні, затряс головою і прошепотів:
— Ненавиджу!
Запотічний на якийсь час замовчав, а наколи Габель угамувався, сказав:
— Я думаю, не будемо говорити про те, що побачили на столі. Хотів би почути, як збираєтесь далі жити?
Габель зітхнув і не промовив жодного слова.
— Всі ми на цій землі смертні, — продовжив Запотічний, — і часто прораховуємось. Але людина повинна завжди перебудовуватись на своїх же помилках, а не впасти назавжди після того, як спіткнулась. Я знаю, ви багато пережили і не зігнулись, а тут опустили руки… Ще нічого не втрачено, зберіться духом і подумайте, як далі бути…
Габель важко підняв голову і тихо попросив:
— Якщо мені хочете добра, видайте довідку, і я виїду звідси. Тут для мене більше життя не буде.
Минали роки. Габель проїхав усією країною і ніде не зміг знайти собі спокійного місця. Міняв сім’ї, міста, і тут доля відвернулася від чоловіка.
Вернувся через два десятиліття знову у Підгірне. Брат зустрів неласкаво.
— Можеш пожити місяць-два в моїй хаті, а далі думай, брате, що чинити. Не можу тобі нічим зарадити. У мене дві дочки відданиці. Самим тісно.
— Брате, — жаль здавив серце Габеля. — Ви з няньом розбили моє життя, я через вас пішов по світу, а нині у батьківському обійсті мені голову ніде притулити! Де твоя совість, де правда?!
— Що було, за водою спливло. Жив бо няньо, хай би зараз і думав. А тобі теж треба було голову на плечах носити, — відповів із злістю старший брат.
Нічого не лишалось Габелю, як прийти на поклін до Запотічного.
Кілька разів заходив у прийомну і ніяк не наважувався торкнутися дверей кабінету. Як зустріне Запотічний? Із чого починати розмову? Боже, як він карав себе у ці хвилини за ті записки, підкинуті голові. Як же зараз увійти? Але біда — не тітка, примусила постукатись у двері. Запотічний глянув на Габеля і жахнувся — це була тінь колишньої людини. Запалі щоки, зморшки шрамами на чолі, згаслі очі, у яких ледь-ледь жевріло тепло, плечі зігнулися, як від непомірного тягаря. Габель чомусь перебирав руками і весь час знічено озирався, наче шукав місця, куди їх непомітно приткнути.
Читать дальше