Дмитро Кешеля - Колиска сонця

…Четверте літо головування, здавалося, змилостивилося нарешті над Запотічним. За тяжкі роки засухи, повеней, пізніх весняних заморозків воно розкрило людям уповні свої щедрі багатства. На полях доходили красні пшениці, жирувала під благодатним сонцем кукурудза, картопля, городина. У садах згинались від непомірного врожаю дерева, на островах, замкнутих старим засохлим руслом ріки, нагулювалась худоба. Єі на полі, буде державі, буде восени й людям.

Біда, як небажаний гість, завжди приходить нечекано. Паркого липневого дня із придунайської рівнини висунулись злодійкувато кілька хмар, почекали, роздивились навкруги, немов шукаючи дороги, і рушили на Підгірне. За якусь годину небо потемніло, набрякло, звалилось на землю і покотилось чорним колесом до села.

Зачувши гуркіт грому, Запотічний в одній сорочці вибіг із контори. Тривожно глянув угору і, мов божевільний, побіг у поле. Вітер крутив пилюгою, запорошував очі, спирав дихання…

Блискавка блакитним вогнем осяйнула навколишній світ. Від грому застогнала земля. Краплинами гарячого полум’я пішов рясний дощ, за ним — град.

— Не смій! — бігав довкола пшениць Запотічний, розкинувши руки і застеляючи собою поле.

Але град і вітер були невблаганними.

За якихось п’ять хвилин тучні хліба лежали побиті на землі. Осліплений безсилою люттю, опустивши голову, як після великої поразки, вертався крізь зливу Запотічний повз це побоїще до контори. І тоді він згадав, до болю в серці згадав заломлені у вогнищі руки селянина-галичанина, руки, благаючі помилування хлібові.

За градом відразу прийшла ще одна біда: ріка прорвала дамбу, повернулась у своє старо русло і затоплює острови з худобою.

— Збирай відразу людей, худобу рятувати треба! — наказав Запотічний секретарю партійної організації і сам кинувся туди.

Цілу ніч під пролившім дощем, при світлі автомобільних фар переводили люди худобу на берег. Рятували не думаючи, що в одну мить можуть самі опинитися відрізаними розбурханими потоками. Але в таких випадках інколи й щастить; десь опівночі вода зупинилась на одному рівні, а під ранок повінь почала спадати.

На другий день, після грози, у село з начальником міліції приїхав Семиліт. Знервований, не увійшов, а влетів у контору. Чорні думки спутали у цей час Запотічного, чорно було на серці і душі: за один день всі надії, якими жило село, згоріли майже дотла.

— Хто дозволив самоуправство! — почав шаленіти із самого порога Семиліт.

Запотічний бездумним поглядом втупився в секретаря.

— Яке самоуправство? — повільно витягнув з себе.

— Ризикувати людьми! Тобі життя худоби дорожче за людське!

Секретар по-своєму був правий: під час торішньої весняної повені за подібних обставин в одному з господарств району через близорукість голови загинуло двоє чоловік. Випадок набрав широкого розголосу в області, і Семиліт мав чимало неприємностей.

— Ти думав про людей, посилаючи їх, може, на вірну смерть!?

До Запотічного тільки зараз почало доходити, про що вів мову Семиліт. Он як! Він ризикував життям, рятуючи людське добро, а опинився ворогом народу. Оце тобі й подяка! Запотічний хотів заперечити. Але занадто багато він пережив за цю добу, і сил просто-таки не вистачило на злість. Натомість прийшло глибоке розчарування, тупа байдужість.

— Ге-ге-ге-ге-ге! — раптом на весь голос засміявся неприродньо Запотічний.

Сміх, здавалося, роками вилежувався у його грудях, спресовувався пластами і нарешті, як під напором, вирвався назовні. І ось, Запотічний тільки і чекав цієї миті, щоб після того, що сталося, викричати лють, вивергнути із себе разом зі сміхом усі чорні думки.

— Ге-ге ге-ге-ге, — трясло і далі кабінетом.

Швидко охолов Семиліт. І уже не владним, а благаючим поглядом дивився то на голову колгоспу, то на начальника міліції, немов просячи в останнього захисту.

— Кажеш, самоуправство, — не в силах вгамуватись, вирячив очі на Семиліта Запотічний. — А де ти був, друже, коли мені град весь хліб, садовину, овочі перемолотив? Де ти був! — питав суворо голова, ніби Семиліт мав прибігти сюди і зупинити бурю. А він, бачте, загулявся десь, і через те усе пішло прахом.

— Не тикай мені, не тикай, відповіси за кожне слово! — сполотнів Семиліт.

— Знаєш що?.. — перервав Запотічний.

— А що? Може, і ти мені кинеш партквитком, як попередник! — не обдумавши, зопалу випалив Семиліт.

Всього чекав Запотічний від початої сварки, але цього — ніколи! На якусь мить навіть онімів. Потім відчув, що лють, народившись заново десь під серцем, з потроєного силою підкочується до горла.