Дмитро Кешеля - Колиска сонця

— Справи печальні, — постукав по столу олівцем Семиліт і присунув до себе папку. — Прочитай, — подав листа.

Мирослав з надією поглянув на секретаря.

— Читай, читай.

Лист був зовсім не той, якого сподівався Запотічний. Невідома особа із Підгірного, яка вельми вболівала за моральну чистоту села, сповіщала, що голова колгоспу зайшов дуже глибоко в інтимних відносинах із молодою вчителькою, і чи не варто поставити уже на цьому крапку.

— І ти повірив? — гнівно запитав Запотічний.

— Уяви собі, що ні, — незворушно відповів Семиліт, — я просто хочу «поставити уже крапку».

Мирослав запитуюче глянув на секретаря.

— З іншим би про такі справи не говорив, але ми друзі, тому залишаймося завжди близькими і відвертими. Я тобі співчуваю, але обоє розуміємо, що життя є життям: сталося непоправне і вже нічого не вдієш. Тобі заледве тридцять і весь вік одинаком лямку не протягнеш. Чому дійсно тобі не взяти до себе дівчину?

Семиліт сказав дипломатично: не оженитись на Софії, а дати їй притулок.

— Старий уже для неї, — усміхнувся Мирослав.

— Не наговорюй на себе.

— А чи схоче? — засумнівався Запотічний.

— Тут, голубе, я вже руки не докладаю.

Повернувшись від Семиліта, Запотічний одразу попрямував до Софії.

— Забирайте речі і будемо перевозитись до мене, — сказав із порога.

Софія округлила очі.

— Вперше бачите мене? — запитав оторопілу вчительку.

— Як збиратися, для чого?

— Все вирішено. Завтра увечері відсвяткуємо весілля.

— Дуже легко це у вас, — мовила тихо. — А може, я не хочу?

Запотічний умовк, сів утомлено на поріг і розчаровано обвів поглядом кімнатку. «Ось тобі й поженихався», — подумав скрушно.

Софія не то сумними, не то радісними очима довго, незмигно дивилася на Запотічного і раптом тихо заплакала. Вона вперше в житті плакала від щастя і була в цю хвилину невимовно прекрасна, ніжна, і, здавалося, те світло, яке неспогадано осяяло її із глибин серця, помалу розсунуло, розтопило вечірні присмерки у маленькій кімнатці. Софія на все життя залишиться такою і в своїй любові — тихою, лагідною, ласкавою, просвітленою. Подібне кохання ніколи не спопеляє в одну мить, воно цілющою теплотою зігріває людину впродовж всієї нелегкої дороги, яку їй відміряно долею. Запотічний не раз у думках повертався до того дня, коли його викликав на розмову Семиліт, і завжди був безмежно вдячний вірному другу.

Давно уже Запотічний не ходив так спокійно самотній полями. І вони зараз відкривалися йому якось по-новому — не просто гектарами, пронумерованими і списаними цифрами на картах колгоспу, а благородною широчінню, де душа людини просвітлюється і зливається воєдино із землею, хлібами і небом. І ті тривожні передчуття, тяжкі роздуми, які не давали спокою вночі, із самого ранку, помалу розвіялись дорогою, і він відчув у собі дивну легкість. А юга тим часом ставала густішою, сонце зблідло, небо все нижче почало хилитись до землі, накриваючи собою гори і села, що бовваніли на овидах. Запотічному подумалось, що для людини у літах навколишній простір чомусь непомітно зменшується. І він згадав один весняний день з дитинства.

Недільного ранку Мирослав із матір’ю ішли в сусідні Солонці на маївку. Вночі пройшов дощ, тисячі молодих веселок вигрівалися між травами, повітря свіже, хмільне, настояне на степових квітах. І небо! Синє-синє і дзвінке, як кришталь. Воно знімалося, відкриваючи простори, так високо, що, здавалося, над головою зімкнулася велетенська хвиля океану. Стоїш на його безмежному дні і видиться, що час зупинився і цей весняний день ніколи не буде мати кінця. Ти залишишся у ньому назавжди дитинно юним і час не торкнеться тебе.

У дитинстві далі здаються безкінечними, бо світ тільки відкривається нам для вічних людських пошуків.

Минають роки. Десь ти уже дійшов до тої вершини, якої прагнув, відходять якось непомітно друзі, котрі вірно несли пліч-о-пліч з тобою неспокійне небо долі, і ти раптом помічаєш, що простір все далі звужується. А може, виною тому очі — з роками зір притуплюється.

Друзі… Чи завжди він був з ними до кіпця справедливим? Як часто, не задумуючись, ми завдаємо їм болю, страждання. Ревно оберігаючи свою гідність, дурний гонор, ніколи не підемо першими на поклін. І тільки тоді, коли раптом друг із тихою печаллю в очах відходить від нас, починаємо згадувати навіть найдрібніші образи, завдані йому. Прокидається вічно запізніла совість, картаємо себе, мучимо і просимо в душі собі прощення.