Дмитро Кешеля - Колиска сонця

…Прокинулась досвітком з неприємним відчуттям вчорашнього. Але на фермі, за роботою, останки гіркого спомину швидко розвіялись. І знову Марія повернулася до себе — обтяженої клопотами, дбайливої, роботящої. Ніщо, здавалося, не буде вже нагадувати про теплий літній вечір, що шматком льоду осів на серці. Хто ж би повірив у щирість намірів Сірка! Минув день, другий… І раптом Марія відчула, що їй неспокійно і самотньо, ніби жде на когось.

«Я повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?» — час від часу озивався у ній наляканий шепіт Сірка.

Марія з жахом і відчаєм збагнула, що вона таки його жде — нетерпляче, із боязкістю, тривогою, а все ж чекає! Але де справедливість?! Все в ній до останньої клітини бунтувало проти Сірка, і, разом з тим, хтось другий, тільки не Марія — чекав його із затаєного надією.

Досі, бувало, дні не минали, а спалахували — виділося, прокинешся в понеділок, а вже лягаєш в суботу. Тепер тиждень тягнувся безкінечно довго. Марія ладна була б спресувати час і перескочити, немов вогнище, через ці кілька днів, що лежали між нею і неділею.

…Минали дні доброго і щедрого літа. Птахи все ближче підтягували сонце до осені, але світ, здавалося Марії, тільки-но повертав до весни красної.

Після кожного відрядження Сірко приносив дарунки, що пахли далекими дорогами і невідомими краями. У вільні дні Микола запомагав Марії по газдівству — збирав урожай, звозив із косогорів сіно, підлатував хлів до зими. Марія час від часу крадькома дивилася на нього і не знала, чи їй плакати, чи сміятися, чи знятися на хмарах до найвищих вершин гір і крикнути на весь світ, яка вона щаслива! Кохання, що так негадано спалахнуло у серці, народило їй зовсім інший світ — досі небачений. Колись дорога, що вела на ферму, була довгою і тяжкою, прилипала до ніг, а тепер той шлях кожного дня сам мчав на собі Марію. Вона ніколи досі не бачила, що вода у колодязі, пробуджена вранці відром, може сміятися, що роса, наповнена сонцем, звеселяє трави і квіти… Марії не вкладалося у свідомість, що із хатнього порога досвітком можна слухати, як співають пташиними голосами дерева у недалекому лісі. І ці мелодії напливали на неї звідусіль так близько, що до кожного голосу можна було торкнутися пальцями і відчути його на дотик.

Навіть у поставі її знову пробудилась та, пригасла, лебедина хода — плавна, ніжна і легка.

По своїй натурі Марія, як і мати, завжди була щедрою, лагідною, але кохання ще більше додало серцю доброти, любові до всього живого. І тепер вранці, йдучи на роботу, вона бажала у душі доброго дня кожному дому, кожному дереву, які зустрічала по дорозі, птахам, що пролітали над нею, травам і квітам, які низько кланялися вздовж польового путівця.

Та переполошеними зграями синиць облетіло з дерев листя. Обважніле від дощів небо все більше причавлювало осінь до гір, а ті, загорнувшись від холоду туманами, тільки інколи визирали вершинами на білий світ, чи не пішов ще сніг. І одного дня він таки нагодився. Перші сніжинки почали плавати над селом з обіду, а до вечора навколишній світ назовсім скинув із себе тягар і втому пізньої осені, одразу помолодів, подобрішав. Гори, здавалося, ближче підсунулися до села, аби погрітись над димами, що кучеряво розквітали поверх людських осель. Стежину через поле ще ніхто не проторив, і Марія ступала обачно, наче боячись порушити спокій молодих співів.

Вдома на неї чекав брат. Тільки ступила у хату, піднявся із-за столу, зміряв недобрими очима… На привітання щось буркнув під ніс.

— Ти нині на ліву ногу вранці ступив? — спитала здивовано Марія.

— Я б тобі сказав, на яку ногу! — мовив люто. — Сідай!

Марія скинула пальто, зняла хустку, примостилась біля печі.

— Доки ганьбитимеш рід наш, доки мені буде горіти лице на людях? — не міг стримати гніву Петро.

— Відколи це тобі дорогу перейшла?

— Відтоді, коли із Сірком злигалась!

— Он що! — підняла подивовано очі. — Виходить, я не маю права на особисте, як інші? Хочеш, аби назавжди залишилась старою дівою? Чим же я завинила перед людьми, тобою? Хто боронить мені мати, як інші, радість від дітей, сім’ї? — завжди тиха і лагідна, Марія тепер стала перед братом у войовничій позі. Як та птаха, що боронить малих пташенят.

— Замовчи! — закричав Петро. — Хочу, щоб все по-людськи, по закону! — гримнув кулаком об стіл і наче припечатав до нього свої слова.

У цей час знадвору загупали кроки. Петро зле подивився на сінешні двері і насторожено опустився на стілець. У хату увійшов Сірко — веселий і рум’яний від морозу.