Дмитро Кешеля - Колиска сонця

Побачивши за столом Петра, мимоволі здригнувся і розгублено глянув на усміхнену Марію. Посмішка одразу допомогла йому оговтатись. Приятельськи простягнув Петрові руку, і, наче господар, без усяких запрошень, роздягнувся і сів поруч.

— Прийшла моя біда-зима. Нелегко тепер буде в дорогах, — мовив потираючи руки.

— Маріє! — холодно сказав Петро. — Піч собою не нагрієш. Гості у хаті. Подай на стіл.

Марія метнулась у комору, принесла сала, засмажила яєшню, поставила на стіл глек вина, наклала гору огірків і припросила до вечері. Але їжа всім ставала поперек горла. Настороженість перед чимось повідомим стримувала кожного. Говорилося про різне, дріб’язкове, але слова зронялись, наче лушпиння, і все задля того, аби чимось розрядити гнітючу тишу. По кількох келихах розмова пішла жвавіше. Підхмелілий Петро забагнув ще один глек вина. Марія швидко наповнила, поставила перед чоловіками, а сама далася по господарству. Загнала на сідлище кури, нагодувала корову, замкнула хлів і пішла до хати. Місячна морозна ніч напнулася на шпилі гір. І сніги на верхів’ях, здавалося, не лежали, а висіли і ледь помітно гойдалися на проміннях величезних, соковитих зірок. Марія прочинила сінешні двері і зупинилася. З кімнати: долинала голосна розмова.

— Ти, Миколо, не крути, як циган сонцем. Уподобав — женися, а не роби з дівчини ганьби.

На якусь мить запала мовчанка. Марія завмерла в кутку сіней.

— Петре, ми з тобою чоловіки, — мовив п’яним голосом Сірко, — і признаюся, як мужик мужикові: навіщо мені женитися? Коли хочу — зайду, заночую. Ти ж знаєш мій характер — командировочний…

Сірко не встиг договорити. Страшний удар межи очі відкинув його від столу. Хапаючись за повітря, він полетів до дверей, розчахнув їх собою і впав у сінях. Марія, ще не збагнувши того, що скоїлось, злякано притиснулась у теміні кутка. А Петро, не чекаючи, доки Сірко підведеться, схопив його своїми ручищами за комір, підняв, лівою рукою відчинив сінешні двері і щосили метнув долі сходами. За ним полетіли шапка і пальто. Осліплений ударом, Сірко ледве піднявся на ноги і, снігом обтираючи з обличчя кров, пробелькотів:

— А може, я пожартував, га? — і не віднімаючи руку від розбитого носа, зіщулено подибав до воріт.

Петро безмовно глянув на оцепенілу Марію, зітхнув, зайшов у хату, одним духом спорожнив наполовину випитий глек і, схопившись за очі, тяжко застогнав. Тремтячи як у лихоманці, Марія вибігла до воріт. Від хвіртки петляючи по незайманій чистоті снігу, у глибину ночі брели одинокі сліди.

У розпачі вона раптом кинулась на вулицю і почала руками замітати ті сліди, наче хотіла їх до єдиного визбирати у долоні. Але тут нагодився Петро, взяв її за плечі і тихо сказав:

— Іди до хати, заспокойся, — та й пішов, причавлюючи кирзовими чоботищами сліди, що тікали від обійстя.

Ледве ступаючи, Марія дійшла до порога. Зіпершись на одвірок, омертвілими очима оглянула довкруг. Відколи до неї прийшло щастя, ніколи не задумувалась, що воно може колись обірватися. Не думала, бо в її уяві це б межувало із найстрашнішим, що може тільки статися у житті. І тепер, помалу усвідомлюючи те, що сталося, вона чекала чогось жахливого, неймовірного, але все навкруги було спокійним. Тільки ось всім єством відчула, як почало давити на неї нічне небо, як здригнулися від болю на вершинах і в долині сніги. І так заболіли, що, виділося, доторкнися до них — і сніги закричать від муки…

Голова умовк. Довго дивився на посірілі від відлиги гори, потім тяжко, наче добуваючи із себе кожне слово, продовжив:

— А Сірко на другий же день подав заяву на шлюб. Взяв овдовілу молодицю із сусіднього села — певне, у відомсту Петрулякові. А Марія, бачите, божеволіє від скоєного. Любить вона його… І оце прийшла просити, аби розрадив Сірка, заставив передумати, повернув його. А що я тут вдію? Не маю такого ні права, ні сили, аби в душу людині вселитися. Може, ви дасте якусь раду? Може, знаєте, якими шляхами повернути людині людину?

Я стенув плечима, запалив цигарку, мовчав, і пройнявшись чужим горем, думав про те, як поведу себе через два дні, коли в суді будуть слухати справу про наше із дружиною розлучення.

Перед самим розвиднем Запотічний вийшов у сад. Сів на лавицю і запалив. «Невже це поразка, відступ? — бився в думках. — Але перед ким? Перед людьми». Тридцять років керував колгоспом. Були часи й невтішні, були — щасливі. Порівну ділив їх між собою і людьми… І ніби ж ніхто із підгорян ніколи не носив образи на нього. Може, й помилявся, недобачав десь, але за ці тридцять ніколи не зрадив совісті. Зрештою, тепер це вже й не має такої ваги. Заява на звільнення написана і завтра подасть її на засідання бюро райкому партії.