Дмитро Кешеля - Колиска сонця

— Діду, чому зажурені?

— Бузьки відлітають… Зима йде…

— Знаєте, діду, що?! Я придумав. Давайте, виліземо завтра вранці на дерево, і коли сонце сходитиме у небо, украдемо його у тайстру і сховаємо у піч. А коли буде бузькам і сусідським курям холодно, покличемо їх до нас у хату грітися. Га?

Од тих слів батькові раптом стало так щемно і радісно, що мало не заплакали. Обхопили голову онука, притисли до грудей і, здалося їм, що тулять до себе вже не голову хлопчика, а завтрашнє ранкове сонце.

Забув й сказати: це літо, нівроку, зродило, як напасне: і на колгоспному лані, і в обійстях. Яблуні у нашім саду тепер, як натомлені жінки з вечорового поля, ідуть помалу у глибінь осені, з боку на бік хитаючись од рясного плоду. От тепер би мені, сину, твоїх рук у поміч. Картоплю б викопали, отаву б покосили, яблука б зібрали, повизбирували сливи та й посушили, аби взимку було онукам і сусідським дітям завжди гостинця якого…

Потім батько довго мовчали, ніяковіли і нарешті призналися, що прийшли просити, чи не зміг би я дістати тут, у місті, таку велику сітку, аби загородити нашим бузькам дорогу на той сусідський клапоть неба, бо чортів п’яниця і справді їх перестріляє.

Раптом у мою кімнату зайшла дівчина з довгим жовтавим волоссям, що двома рівними ручаями обтікало її обличчя, і почала дорікати, чому не прийшов до неї. Вона з самого ранку чекала, адже я так ревно обіцявся. Тут дівчина глянула на батька, якого досі не помічала, і примовкла. Вони, зіщулившись, тихенько сиділи в кутку на ліжку і наробленими руками підпирали підборіддя. Я провів її, і коли повернувся, батько, вимучені дорогою, спали.

Їм снилось, що збирають з вікна третього поверху студентського гуртожитку у бесаги небо, аби якомога більше понести його додому бузькам, бо той клятий сусіда таки перебив усі кури й грозив, що й птахів невинних перестріляє, якщо залетять у той небесний клапоть, що висить над його обійстям.

— Допоможіть, ну, допоможіть мені чимось, Петре Михайловичу, — дівчина перетяла шлях голові колгоспу до кабінету і ридаючи припала до його рукава. — Не витримаю, розумієте, не витримаю. Допоможіть чимось! — благала таким голосом, що я відчув, як у самого під серцем заболіло кожне її слово.

— Чим, скажи, чим я можу тобі зарадити, Маріє?! — зніяковілий голова у розпачі роззирався, шукаючи і не знаходячи потрібного слова.

— Вам вірять, вас у всьому слухаються! — вела, тремтячи всією постаттю, дівчина. — Ви тільки поговоріть з ним — і він зрозуміє!..

— Дорога моя, душу віддав би, аби допомогти тобі, але тут я безсилий, тут нічого вдіяти не можу, повір, — голос голови надірвався і, з усього було видно, давкий клубень застряг у горлі.

— А ви… ви… якби ви знали, як мені болить… що світ немилий. Для всіх сонце світить, а для мене чорне, — схлипувала дівчина, не помічаючи нікого довкола себе…

— Маріє, заспокойся, — боязко і ніжно погладив по щоці голова дівчину, — заспокойся, люба. Щось придумаємо… Он люди чужі, — кивнув на мене. — Як-не-як, ганьба…

— Вам легко сказати — заспокойся, а мені? — і не підводячи очей, обернулась і повільно пішла.

Середнього зросту, струнка, йшла безпорадна довгим коридором, весь час поправляючи на голові барвисту хустину, розмальовану екзотичними птахами, і в кожному кроці чулося, відлунювало болем: «Вам легко сказати, а мені?!»

В кабінеті голова колгоспу навіть не глянув на моє журналістське посвідчення. Зниділо сидів за столом, машинально відповідав на запитання, але думками був, очевидно, біля дівчини. Зрештою, не втерпів, різко піднявся і почав нервово ходити з одного кінця кабінету в інший.

— Може, порадите чи підкажете, як же бути? Ви, журналісти, розумієтесь на людських душах, і в таких питаннях повинні тямити, — тепер він уже шукав ради в мене і слово за словом почав розповідь.

Те, що людина, котра дала назву селу Підіпригори, була в душі поетом, чи принаймні непересічним художником, не викликає ані найменшого сумніву. Гори тут, здасться, шалено неслися з півночі велетенською габою, піднялися гребенями до самих небес і завмерли, вчасно підперті хатинами, які шнурочком оперезали підніжжя вершин. А через десяток кроків, попід вулицею, підстрибуючи весело на кам’яних перепадах, біг безтурботний гірський потік, за яким поважно, як шанована у селі газдиня, прошкувала аж до голубих овидів сита рівнина з тучними хлібами, молодою картоплею, міцними соняхами і кукурудзою.