Дмитро Кешеля - Колиска сонця

Раптом постать його вся затремтіла, він підняв кулак, підійшов упритул до старшого і мало не закричав:

— Ти повинен малювати, ти маєш стати великим художником і показати їй, що ми не такі, як її діти!

Потім одразу обм’як і втомлено мовив:

— На тебе вся надія. Мені от нічого в голову не лізе. Сиджу на уроках і весь час думаю про домівство.

— Я, напевне, цього літа піду поступати, — мовив старший. — Тільки тяжко буде вчитись. Сам знаєш, із батька толку, як із курки молока. Що заробить, то й проп’є. Може, вона і правду мала, що пішла від нього.

— Коли б я міг, — замріяно сказав молодший, — я б життя віддав, щоб тобі тільки добре було.

У цей час із-за повороту, погойдуючись, немов слон, вигулькнув автобус.

— Ну, вже йди, — порадив старший, — а то і справді без вечері лишишся. Вас хоч добре тут годують?

— Про краще і не думати. Але що мені з того, що я ситий. Ліпше би був голодний, але вдома, із тобою, щоб разом. От коли приїдеш і поїдеш, так мучуся, що спати не можу. Ніч така довга, що видиться, ніколи її не переживу.

Заскреготавши на всю вулицю, автобус зупинився.

— Бувай, — сказав старший.

— Щасливо!

Брати по-дорослому подали один одному руки, і старший вскочив у автобус.

Саме заходило сонце. Його довгі музичні пальці протікали крізь крони каштанів, і свічки на деревах уже палали не білим, а рожевим полум’ям, освітлюючи душу хлопчини, що залишився на зупинці. Він дивився услід автобусу і чомусь потирав чоло. Немов мав ще щось вельми важливе сказати, але от біда — призабув.

До мене батько приїхали. У торбі грушок принесли, а в серці — свої щоденні клопоти і тривоги.

Отой нещасний сусіда сп’яну перебив усі наші кури і грозив, що й бузьків постріляє, якщо залетять у клапоть неба, котрий висить над його обійстям.

Наш дідо щорання жаліються, що з тих земель, де за долари продали молодість, у сни птахи залітають і цілу ніч людськими голосами кричать. І дідо ніяк не можуть знайти такого лікаря, аби вигнав з пам’яті минувшину, яка залягла у їх голові.

Та дівчина, з великими блакитними очима, яка зі мною завше виганяла в осінні поля корови, вийшла заміж. Люди кажуть, що гарно живе з чоловіком. Він любить її, а вона — його. А хіба більшого щастя треба нам, смертним, на цій землі?

Вони, як голуби, кохають одне одного. Але іноді… Коли сходить сонце, вона йде повз наше обійстя до річки по воду. Поминає вже ворота перед двором, а потім, як вкопана, зупиняється. Якийсь болючий спогад оживе у її серці і, кинувши у рівчак відра, біжить до нашої хати.

— Немає від нього вісточки? — запитує благально батька.

— Немає, — у відповідь потиху.

І вона, тулячи до грудей руки, знову іде до річки. І зіниці її великих блакитних очей віддзеркалюють воду у тій синій ріці.

Батько не то сумовитим, не то осуджуючим поглядом пильно подивився на мене і раптом щось прорвалось у ньому — ніколи не чув стільки болю в його голосі:

— Люди кажуть, а я, неборе, бачу. Очі вже й пригасли, та серце зіркішим наче б стало. Здумати тільки: чоловік роботящий, добряк — скибка хліба; хата — писанка красна, сама зодягнута, як та пава, а бач, ніяк не заспокоїться, і куди тільки життя навертає. Людина пташиного молока — і того, певне, вдосталь має, а чогось ще бракує… Візьми, приміром, нас із матір’ю. Як впряглися на весіллі у свою долю, — тягли, тягли, аби вас витягнути у люди, — донині не спочинемо: хоч і дорослі стали, але завжди комусь запоможи. Може, не потребуєте, але для кого вже тоді жити?

А чи любились ми, скажи, з матір’ю? Мо ’ і кохались, але чи був час про це думати. Пам’ятаю, вертаюся із лісу — зима така, що дерева від морозу кричать, птиці до небес примерзають, — а ваші десять голодних ротів мені назустріч уже вікна підпирають. Приходить із наймів мати, — ваші десять пар очей відразу у торбу скачуть. Тут і налюбовуйся один одним. Ось і порозгубили любов замолоду, тягнучи свою долю: я по лісах, а мати — по наймах. Глянь тепер — не життя, казка: маєш кожен день на стіл і до столу, жура про днину завтрашню не гризе, а вона…

«Немає від нього вісточки?..»

Може, і правду маєш, що рідко наїжджаєш — чого мучити серце. Хай люди так і надалі кажуть: вони, як голуби, кохають одне одного.

А далі, заспокоївшись, батько знову навернули розмову до сім’ї.

Сестрин малий — щасна би ’ му дорога в житті була — тільки чотири літа хлопцеві минуло, але уже такий розумний. От позавчора сів собі на поріг і дивлюся, як помалу знімають угору із нашої стріхи бузьки, набираючи у крила сили перед вильотом у вирій. А малий підійшов, придивився і питає: