Валентина Мастєрова - Смарагд

— Звідки ти узнав, що я в лікарні? — запитав Варфоломій, широко посміхаючись.

— Звідки, звідки… — пробурмотів Юрій, але уже й собі посміхаючись. — Мирослава, спасибі їй, зателефонувала.

— Що? — не зрозумів Варфоломій. — Як зателефонувала?

— Ні, ти у якому столітті живеш? — здивувався брат. — Уже дітвора з мобілками ходить, а для тебе дивно, що люди по телефону спілкуються.

— Тоді чому ж?… — розгублено глянув на нього Варфоломій. — Чому ж я… ти… ніколи?… А де вона твій номер телефону взяла?

— Давай ці запитання залишимо на потім. — Юрій зняв кожушка, пошукав очима, де можна повісити. Не знайшов, кинув на стілець і провів долонею по ще густому, але вже сивіючому волоссю. — Бо подумаю, що ти мені зовсім не радий, а знаєш, як я сюди рвався? Державний кордон порушив і всіх зайців поперелякував.

— Як порушив? — Варфоломій не міг зрозуміти, жартує Юрій чи говорить серйозно.

— Як, як… — Брат був трохи нижчий від нього, але зараз кремезніший і якийсь ніби увесь пронизаний внутрішнім світлом. — Тицьнувся на заставу, а там стільки машин — за три доби усіх не пропустять. Я — назад. Хлопці за могорича провели партизанськими стежками. Мій всюдихід де хочеш пройде, — показав пальцем за вікно.

Варфоломій підійшов, зацікавлено виглянув — на лікарняному подвір’ї стояла новенька біла «Нива».

— Твоя? — повернув голову до брата.

— Ні — крадена, — відповів нарочито серйозно Юрій.

Варфоломій посміхнувся й відчув, як щось хороше увійшло у його життя з несподіваною появою брата.

— А де Олеся, діти? — аж на двері подивився, мовби чекав, що і вони зайдуть.

— Удома, в усі вікна визирають дядька, — пожартував, а потім серйозніше: — Наказали без тебе не повертатися. А я, братику, хочу на свята додому повернутися. От і думай.

Варфоломій мовчав, бо вперше за весь час сприйняв братові слова серйозно, відчуваючи, як хочеться жити коло рідних людей, а не серед чужих, що за хвилину здатні перекреслити все його життя, відійти й забути про нього. Тільки не міг цього зараз сказати, мовби щось не давало.

— Ну, добре, — Юрій зрозумів його без слів. — Давай подивимося подарунки. — По одній переніс сумки ближче до Варфоломієвого ліжка. Спочатку дістав великий прозорий пакет, подав брату: — Ану, поміряй — це Олеся вибирала.

Варфоломій ніяково взяв пакет, розгорнув — то був спортивний костюм його розміру.

— Надягни, хоч побачу, — попросив Юрій. — Та зніми це лікарняне лахміття, а то наче в концтаборі. — Розсердився, бо Варфоломій тільки посміхнувся і поклав костюм на ліжко. — Мені що, силою з тебе знімати?

— Не треба, я сам, — обережно зняв виношену піжаму, потім — штани. З того, як роздягався, тримаючись рукою за металеву дугу ліжка, Юрій зрозумів, що братові боляче зайвий раз поворухнутися, але нічого не сказав, лише мовчки дивився, коли той сів і потихеньку почав надягати Олесин подарунок.

— Те що треба, — зрадів Юрій, коли він застібнув «блискавку» й підвівся з ліжка. — Оце козак. Як ти?

— Добре, — не зрозумів Варфоломій, про що запитує брат, і провів рукою по червоних лампасах, — наче генерал.

— Я не про костюм — сам бачу, що добре. Як твоя голова, ребра і що там іще? — глянув на брата, потім нагнувся над сумкою, дістав нові шкарпетки й поклав на ліжко.

— Нічого, — Варфоломій посміхнувся, — бачиш — ходжу, їм…

— Та бачу. — Іще один пакет ліг поруч зі шкарпетками. — Тільки ти якийсь наче неживий, хоча й ходиш.

Варфоломій ніби того не почув, подивився на братові подарунки й здивовано запитав:

— Ти що — мільйон у лотерею виграв?

— Якби ж то, — засміявся Юрій. — На кревні куплено: мої й Лесині. Не бійся, не на останні, — побачив ніяковість на братовому обличчі. — І не думай ні про що. Вважай — отримав новорічний подарунок від Діда Мороза. Я хочу запитати — ти зможеш їхати в машині?

— Як це? — здивувався Варфоломій.

— Спереду, м’яко і зручно, — пожартував Юрій, а потім серйозно: — Заберу тебе, і поїдемо до матері: з Новим роком привітаємо й з Різдвом. Чи ти не хочеш? — запитливо дивився в обличчя, на якому відверто проступала розгубленість.

— Я не знаю. — Варфоломій і справді не знав. Він зовсім не думав про мачуху й не розумів у цю хвилину брата. — Не знаю, чи відпустить лікар…

— Мені здалося, коли ховали батька, що ти простив її. — Голос Юрія був схожий на голос учителя. — Подивися на життя, брате, уважно подивися. І не думай, що нас багато де чекають.

— А вона чекає? — Варфоломій аж скривився, немов у нього щось заболіло.