Валентина Мастєрова - Смарагд

— Еге, тут не плачуть, — пожартував, посміхаючись самими очима. — А будеш плакати — я все лікарю порозказую. — Обличчя його стало нарочито суворим. — Усе розкажу: що ти учням двійки ставиш, що мене забула й що в тебе он щось на обличчі.

— Де? — Мирослава розкрила сумочку, пошукала люстерко й не знайшла. Взяла хусточку, навмання тернула по щоці. — Є? — запитливо глянула на Варфоломія.

— Угу, — буркнув, ховаючи посмішку. — Давай витру. Може, то сажа чи ще щось?

Мирослава слухняно нахилилася до нього, і він витер своєю рукою сльози, спочатку на одній щоці, потім — на другій. Провів долонею по обличчю:

— Тепер уже гарна, дуже гарна.

— Який ти, — зніяковіла жінка. — Я думала, і справді… — дивилася на нього чорними, повними любові очима. Потім спохватилася й почала з торбинки виставляти на тумбочку гостинці. — Тут ось і Степан Павлович із Уляною Іванівною передали.

— Як вони? — запитав, тільки б щось говорила, тільки б чути її голос.

— Нічого. Тобі дякують. Теличка росте гарнюсінька, і Ластуня одужала. Ось бачиш — їхня сметана й молочко. — Згадала, що піст, і злякано запитала, дивлячись на його схудле обличчя: — Ти ж хоч не постуєш?

— Ні, нехай уже коли видужаю. Думаю, Господь простить мені цей гріх. Як там? — не знав, про кого ще розпитувати. — Як у тебе в школі?

— Добре. І двієчників я не маю, — глянула на нього докірливо, — один лише ти. І ніяк не хочеш виправлятися.

Варфоломій посміхнувся на її слова, але посміхнувся так, як посміхаються від радості, що із сумом обнялася. Йому стало дивно, бо серце, що так стрепенулося спочатку, тепер заспокоїлося й билося рівно, мовби його зовсім не турбувала присутність Мирослави. Хотів запитати про церкву, та боявся почути щось болюче — скільки не переконував себе, що піде в монастир, село зринало перед очима й печально дивилося йому в душу темними вікнами покинутих осель.

Мирослава немов почула Варфоломієві думки:

— У селі говорять, що ти збираєшся у монастир… — повикладала з торбинки гостинці й тепер не знала, що робити далі. А піти отак, скоро не вистачало сили.

— А не кажуть, що в тюрму? — тихо засміявся. Закортіло доторкнутися хоча б до її мізинчика. Він аж піднявся з подушки, а потім упав безсило і сховав руки під ковдрою.

Мирослава побачила той рух, підійшла, поправила ковдру, наче малій дитині. І ледь втрималася, щоб не взяти його обличчя у свої долоні. Швидко відійшла й запитала:

— А хіба є різниця? Пробач. Я тільки хотіла… Мені боляче думати, що ти через мене… Якщо хочеш, я поїду з села. І ніколи більше не обізвуся.

— Куди поїдеш? — не зрозумів Варфоломій, і серце защеміло, ніби й не було того хвилинного спокою.

— Мені є куди їхати, — взялася руками за спинку стільця, наче думала — сідати чи ні. — Мої батьки самі живуть — їм уже потрібна допомога.

— А чого ти не хочеш розказати, як і де жила, поки не приїхала сюди? — Він запитував її про це не раз, але Мирослава не хотіла говорити. І зараз замовкла, втупилася у вікно.

— Як жила? — промовила наче сама до себе. — Не знаю, чи жила. Багато років існувала. Мій чоловік, Даню, був серед отих молоденьких солдатиків, яких першими кинули в чорнобильське пекло й зовсім без нічого, без ніякого захисту. Він помер через два роки після нашого весілля, коли я носила в собі його дитину. Та й мій хлопчик народився мертвим. Питаєш, як жила? Хочеш, я скажу тобі, що не знаю, як жила? Існувала, і все. А в це село приїхала не тому, що ти тут, — я й не знала. У глухомань ніхто не хотів забиватися, а мені було однаково. — Вона замовкла. Варфоломій із тривогою дивився на її обличчя, яке було неприродно спокійним. — Ти не бійся, — жінка ніби знову вгадала його думки, — уже багато часу минуло. Думала, що цей світ байдужий мені, аж ні… Тебе зустріла, і все змінилося. Наче в серці хто повернув чарівним ключиком. Тільки ж не треба було нічого відмикати, бо ми з тобою — наче в різних світах. — Вона посміхнулася, але що то за посмішка: здавалося — мить, і сльози знову потечуть із очей.

Варфоломій шукав слова, які б можна було сказати, і не знаходив, а ті звичні, що спадали на думку, Мирослава не сприймала, і тепер зрозумів чому. Зрозумів, що завинив перед цією жінкою. Ні, тією дівчиною, що колись пригорнулася до нього. Хіба? А оця змучена і зневірена доросла Мирослава не горнулася до його серця? А він відштовхував, відгрібався, боячись Бога і людей — за себе боячись. Тільки за неї не боявся, бо що знав, що бачив і куди дивився? Жінку бачив, жінку знав — те, що хотів бачити й знати.