Валентина Мастєрова - Смарагд

Власні думки знову пригнічували, і він уже не знав — іти далі чи повернутися назад. Погляд упав на вербу, яка стояла по той бік рівчака, на самому вершечку кручі. Розчахнута навпіл, із вигорілою серцевиною, вона зовсім недавно була вкрита листям. І, напевно, весною знову зазеленіє — он яка життєва сила коріння випирає із землі. Варфоломій пожалкував, що не художник і не вміє малювати. Він би намалював ікону, але не з ликом святого, а в золотому німбі намалював оцю вербу. Потім поставив би перед вівтарем, нехай би люди бачили — сила живого на землі у його корінні, яке пронизує не тільки метри ґрунту, а й час, щоби з відстані століть живити все, народжене під сонцем.

Злякався своїх думок, назвав себе язичником і повернувся спиною до рівчака. Знову зайшов під купол старого лісу, над яким починало темніти небо. Відчув, що зголоднів, дістав із кишені окраєць хліба, відламав і почав жувати. Смакував, вимірюючи крок за кроком до села, розмашисто викидаючи перед собою палицю. Потім побачив невеликого пенька, на якому позасихали тонконогі гриби, дістав, що лишилося від окрайця, і поклав на той пеньок, навіть крихти витрусив із кишені.

Знову приїжджав слідчий. Удвох із Варфоломієм відчинили замкнені двері церкви. Коли заходили, батюшка мимоволі вхопився за одвірок, бо церква йому здалася, як тоді, коли він уперше відчинив проржавілі з обох боків двері. Таке ж запустіння, наче й не звучали тут зовсім недавно молебні й псалми, не пронизували душу погляди святих.

Лейтенант обдивлявся всі куточки, навіть потримав у руках головешки, розглядаючи їх проти світла. Розворушив попіл, і знову гостро запахло згарищем. Отець Варфоломій бачив, як слідчий щось брав із підлоги й обережно клав у целофановий мішечок.

— Я так і знав, — нарешті озвався до батюшки, що теж ходив із кутка в куток, але тільки тому, що не міг дати собі ради.

— Що? — аж кинувся до слідчого.

— Стефан був тут не один. Це робота двох, а може, й трьох чоловік. Доведеться вам знову проїхати в райвідділ.

Із тих запитань, які ставив слідчий у кабінеті, Варфоломій зрозумів, що пограбування церкви було спланованим. Але зрозумів і те, про що не здогадувався цей молодий хлопчина з уважним поглядом і ще совісною душею, — то була помста, і не тільки Стефанова.

Лейтенант не заперечував, коли він запитав, чи можна заходити до церкви й прибирати. Тепер стояв посеред храму й думав, з чого починати. Запалив кілька свічок, що вціліли у вівтарі, помолився, і перше, що зробив, — виніс на вулицю попіл та головешки, потім відчинив навстіж вікна й двері.

Думав, де взяти гроші, щоб встигнути до Різдва хоча б пофарбувати стіни й перестелити випалену підлогу. Згадав, як дванадцять років тому, коли взявся ремонтувати церкву, прийшло на поміч усе село. Люди не лише несли гроші та ікони, а й самі приходили працювати. Але тепер ніхто не прийде.

Ранком знову йшов до церкви, молився, а потім змивав зі стін кіптяву. У суботу ввечері запалив кілька свічок і став перед напівзруйнованим вівтарем, уголос читаючи молитви. Прийшло кілька бабусь, але більше з цікавості, ніж молитися. Роззиралися по церкві, скорботно зітхали й хрестилися на ті ікони, що залишилися.

Він проводив службу, як і завжди, але на кліросі ніхто не співав і в самому храмі було майже порожньо. Та коли церква зовсім спорожніла, відчув полегшення й деякий час стояв заглиблений у себе та думав про те, що, мабуть, правий Агапіт, який кликав його до монастиря. Там справді належиш тільки собі й Господу. Обвів поглядом стіни, де хиталися тіні від маленьких язичків полум’я свічок, що догорали. Здалося, і в ньому самому щось догорає, кидаючи останні слабкі спалахи.

Ішов додому не поспішаючи. Село уже наполовину поглинула ніч, тільки в небагатьох вікнах мерехтіло світло від телевізорів. Не встиг навіть зрозуміти, де взявся автомобіль, що мовби виринув назустріч із темряви й засліпив очі світлом фар. Притиснувся аж до самого тину, даючи дорогу, та автомобіль різко зупинився поруч і світло згасло. Відчинилися дверцята, і за мить його обступили кілька чоловік.

— Ну що? — почув незнайомий голос. — Догрався? Треба слухатися, коли тобі говорять старші, а ти не хочеш слухатися — стоїш хорошим людям на дорозі.

Було темно, та Варфоломій в одному з чоловіків упізнав Стефана. Смикнувся, стиснувши в руці палицю. Але Стефан випередив його — ударом ноги вибив палицю з руки й носком чобота відкинув кудись убік.

— Ти, браток, — Іуда. А я ж тебе по-хорошому просив — не здавай своїх мінтам. — Голос у Стефана хриплуватий, як і тоді, коли він увечері постукав у вікно. — Ти ж наші закони знаєш. Вдруге тобі не проститься…