Валентина Мастєрова - Смарагд

Їх було четверо, але Варфоломій думав не про те. «Навіть волосина з голови людини не впаде без волі Отця Небесного», — запульсувало у свідомості. Не вірив, що мусить зараз прийняти муку з волі Господньої. Ніби надіючись на диво, підняв руки до неба, закричав і впав, оглушений ударом по голові. Ще кілька секунд бачив над собою зоряну прірву, байдужу до всього, що відбувалося на землі. А потім не стало нічого.

То був знайомий біль, і він злякався. Здалося, що й досі лежить на солдатському ліжку, і мовби наяву запекло в обличчя гаряче повітря «афганця». Навіть подумав, що заснув і йому наснилося те, чим жив стільки років. І хоча свідомість навертала на реальність, обличчя не переставало пекти, а знайомий запах ліків наповнював мозок думками про каліцтво: боявся поворухнути не те що ногами — пальцями, аби не відчути їх мертвими.

«О, Господи! — вигукнув подумки. — Краще прийми мою душу! Навіщо мені цей світ? Нащо я йому — каліка?»

Мабуть, до нього хтось підійшов, але Варфоломій не розплющував очей. Тільки коли чиясь тепла долоня торкнулася його чола, відчув не тільки біль від доторку, а й тривожну радість від того, що ним хтось переймався. Насилу підняв тяжкі повіки й побачив над собою скорботне обличчя Агапіта.

— Слава Богу, слава Богу, — промовив полегшено чернець. — Господь почув мої молитви.

Мабуть, у нього був жар, бо в роті пересохло, що не міг язиком поворухнути, тільки очі промовисто глянули на Агапіта, який швидко закивав головою, обернувся до тумбочки, взяв чашку з водою, обережно підсунув долоню під потилицю, наче немовляті, що не вміло тримати голову, і підніс чашку до рота.

Варфоломій дивився то на Агапіта, то на обшарпані стіни й стелю, намагаючись осмислити, що з ним трапилося. Допоміг Агапіт. Поставив чашку на тумбочку і стомлено сів на стілець поруч із ліжком.

— Я ще вчора приїхав, почув, що церква згоріла… Думав, може, чим допоможу. Аж Ганна розказує… Я в лікарню. Цілу нічку молився, і Господь почув мою молитву. Тепер уже все буде добре, — поправив ковдру, погладив по руці. — Тепер будеш видужувати. Тут і медсестри коло тебе, й лікарі… А я попросився, бо що то без молитви.

— Який сьогодні день? — ворухнув розбитим ротом Варфоломій.

— Понеділок, — відповів зраділо Агапіт. — Я ж кажу — вчора зраночку приїхав. Від Ганни почув, що тебе прибили, то я й сюди, думав, мо’, яка машина трапиться. По дорозі зайшов до церкви. А на подвір’ї людей, мов на мітингу, а церква зачинена.

— Чого? — не зрозумів Варфоломій.

— Що — чого? — перепитав чернець, дослухаючись до його слабкого голосу.

— Ну, люди чого прийшли? — Кожне вимовлене слово озивалося в грудях колючками, аж подих забивало. Агапіт відчув те, і старече обличчя стало ще більш скорботним, а в очах згасли слабенькі іскорки радості.

— Хто почув, що тебе прибили, а хто — що вбили. От і посходилися, — промовив із тугою. — Ти, брате, — невпевнено торкнувся рукою прикритого ковдрою плеча, — на них не ображайся. Людина — істота безвольна на цьому світі. Ти не гірш від мене знаєш. Тому сприймай життя таким, як воно є. І нехай у твоєму серці ні на кого не буде зла.

У цю хвилину в палату зайшла медсестра з маленьким лоточком, на якому лежали шприц і кілька ампул. Побачила, що Варфоломій отямився, зраділа, та Агапіту дорікнула:

— Я ж вас просила, щоб ви мені відразу сказали, як тільки розплющить очі, а ви його розмовами стомлюєте. Ану ж, зможете повернутися? — запитала Варфоломія, ставлячи на тумбочку лоток.

— Що? — перепитав батюшка.

— Якщо можете, поверніться трошечки, щоб я зробила укол, — попросила вже немолода, із втомленим обличчям медсестра: — Чи вам важко?

Боячись обманутися, Варфоломій заплющив очі і, вслухаючись у своє тіло, несміливо зігнув у колінах ноги. Та повернутися йому була несила, як він не старався.

— Нічого, нічого, — заспокоїла жінка. — Я збоку. А ви мені допоможіть, — попросила Агапіта.

Той мовчки схопився зі стільця, мовчки підняв краєчок ковдри й трохи повернув немічне тіло. Варфоломій скреготнув зубами, але стримав у собі стогін.

— А ти як думав? — промовив Агапіт, коли медсестра пішла. — Ребра поламані, голова побита, може, щось і всередині відбили. Та, слава Богу, кажуть, що інші кістки цілі.

— То я буду ходити? — вихопилося у Варфоломія.

— Ну, трохи ж іще полежиш, не так зразу. — Чернець підійшов до вікна. — Сніжок, слава Богу. Прикриє житечко до великих морозів. — Замовк, обернувся через плече до Варфоломія і промовив уже іншим, більш суворим голосом: — Воно ж кожен із нас колись летить сторч головою в прірву, а потім душа простягає очі нагору, благаючи порятунку. І Господь більше радіє з одного, що покаявся, ніж з дев’яноста дев’яти праведників, які не потребують каяття. А ти, сину, розгубився, забув, що Отець Небесний кожному дає випробування по силі його.