Валентина Мастєрова - Смарагд

— Але ж ти страждаєш — хіба я не бачу, — вже тихіше промовила, вражена його смиренністю. — Тебе звинувачують у тому, що трапилося…

— А я й винен. — Варфоломій глянув їй в очі. — Моєму серцю не вистачало правди і… мужності. — Замовк, бо вже інша думка полоснула по свідомості, немов добре наточеним лезом. — Я дякую Господу за це випробування. Воно ніщо у порівнянні з тим… — стиснув руки так, що аж пальці хруснули, притулив до своїх грудей, — що я мушу вбити у своєму серці.

— Ні! — закричала Мирослава. — Не зрікайся мене, Даню! — кинулася до нього, ухопила обличчя в долоні. — Я ж люблю тебе, я ж тільки знайшла крапелиночку щастя в цьому світі…

Ганна зайшла тоді, коли вже увімкнув світло і, як завжди, сидів за розкритою книгою.

— А я бачу, у вас світиться, — промовила замість вітання, не проходячи від дверей.

— Не треба, Ганно, — підняв очі Варфоломій. — Вам не обов’язково сюди приходити.

— Так а я що? — знітилася жінка. Її погляд упав на стіл, де лежали принесені Мирославою пакетики з їжею, і вона ображено підібрала губи. — Я й не набиваюся… — розуміла, що треба повернутися й піти, але ж батюшка навіть не спитав, що в селі робилося без нього, і вперше, скільки тут живе, не поцікавився Сашком. Знову уткнувся в книгу, мовби її вже не було. — Кажуть — бандити машиною приїжджали такою, не нашою, — вимовила те, що найбільше муляло, і не тільки їй одній. — Кажуть — їх той циган навів, що у вас ночував.

Він знову підняв очі від книги:

— Може, й так.

— А що тепер із церквою буде — другого батюшку пришлють, чи як? — дивувалася Ганна його спокою й такому холодному виразу очей, якого ще не бачила в ченця.

— Як буде угодно Богу, — відповів, чекаючи, що жінка піде. Але та незворушно стояла біля дверей. — Ви щось іще хотіли? — голос у батюшки був суворий і чужий.

— Хотіла, — майже з викликом промовила Ганна, хоча й розуміла, що не треба було переступати цей поріг сьогодні, якщо вчора не переступала. — Тут міліціонер ходив, усе про вас випитував, то я сказала, що нічого не чула й не бачила.

— Що не чули й не бачили? — перепитав, ледь стримуючись, аби не виправити жінку з хати.

— Ну, що ви з тими бандюгами зналися, — зраділа Ганна, що хоч якось відреагував на її слова. — Люди кажуть, що й вас разом із ними судити будуть. — Чекала більшої реакції на сказане, але отець Варфоломій лише дивився перед собою й нічого не говорив.

Уранці, як завжди, підвівся, довго молився, потім пішов до церкви. Та зайти не зміг — церковні двері були опечатані. Постояв, роздумуючи, що робити далі, повернувся й пішов додому.

Такої порожнечі у душі давно вже не було. І тепер мовби став осторонь і дивився на себе збоку. Поруч — нікого, одна Мирослава, і та відгороджена високим муром, який вимурував сам. Але у нього була церква, а зараз і вона перед ним закрита. Чому? Він же ніколи нічого для себе не хотів, тільки служити Господу і людям.

— Брешеш! — мало не крикнув уголос, підхопився зі стільця, підійшов до вікна, у якому було видно подвір’я і дерева старого саду. — Ти думав, що тобі нічого не потрібно, коли до тебе вдень і вночі йшли люди і твоє слово мало над ними владу. Хіба ти не відчував себе перед ними Смарагдом? Хіба не підносився своєю непорочністю, смиренністю і своїм приниженням? А тепер… Тепер ти справді принижений. Тепер ти сама порожнеча.

Прислухався. На сусідній вулиці везли небіжчика. Варфоломій почув незнайомий чоловічий голос і зрозумів, що відспівувати померлого покликали батюшку з іншого села.

Пройшов і сів до столу, наче збирався обідати. Почекав, поки відкотиться хвиля туги. Підвівся, постояв посеред кімнати, потім одягнувся, поклав до кишені окраєць хліба й вийшов.

Як у дитинстві, у лісі почувався, ніби у якомусь особливому світі, де сповідувалися тиша і спокій. Заморозки давно вже обпалили й останнє листя, і воно облетіло на землю. Варфоломій ішов по тому листі, очима й душею вбираючи в себе цілющу гармонію природи й мимоволі прислухаючись до того, як під ногами час від часу пострілювали сухі гілочки. Ішов довго, аж поки не вийшов до рівчака, за яким починалося велике поле. Незоране й незасіяне, воно вродило будяки та колючки, що вже давно посохли й почорніли на дощі та вітрі. Тепер уже й латочки першого снігу біліли де-не-де, поміж бур’янами. Варфоломій стояв і вдивлявся у той сірий простір і думав про свою життєву ниву, може, і вона, як оця… Тільки ж він весь час сіяв у серцях людей зерна добра й віру в Господа. Ну і що? Що вродило? На цю землю теж падав дощ і світило сонце…