Валентина Мастєрова - Смарагд

— Своїх уже треба мати.

— Знущаєшся? — перепитав молодший брат з образою в голосі. — А я щиро.

- І я щиро, — посерйознішав Юрій, вдивляючись на дорогу, на яку лягали вечірні сутінки. — Тільки помовч, — обірвав, коли той знову хотів щось заперечити, — не треба мені твоєї проповіді про гріхи. Я за свій вік уже всього наслухався і не вірю, що народити дитину — гріх. Народження — це продовження, а смерть — кінець. І не переконуй мене про потойбічне життя, може, воно і є, але я його не знаю. Я знаю одне: що оці руки, — на мить відірвав руки від керма й повернув долонями вгору, — після смерті уже нічого не зможуть зробити, стануть прахом, як і все моє тіло, що бачить, відчуває і любить. Я народився, щоб теж народжувати, а коли б усі озиралися на оті, як ти кажеш, гріхи, — кинув погляд на брата, — то світ давно б перетворився на безлюдний острів, на якому б плодилися самі мавпи та удави. І кому він тоді потрібен — Богу? Сумніваюся. Хто б не створив це життя і цей світ, йому потрібні люди. Для чого — то вже ми з тобою до самої смерті не дізнаємося, а може, й після смерті нам дулю з маком піднесуть, а не істину. Невже ти віриш, що на тому світі душа матиме волю, якщо на цьому живе не за власною?

Варфоломій не відповідав, тільки мовчки вдивлявся у вечірні сутінки. І поки не доїхали до села, не обізвалися більше один до одного.

Марта почула, що під двором спинилася машина, здивувалася й вийшла на подвір’я. Першого побачила Варфоломія й не впізнала його в темряві у мирському одязі. Тільки, коли глянула на палицю, сплеснула в долоні й чомусь заплакала. А потім метушилася по хаті, схвильована і зраділа.

- І в думках не було, що сьогодні хтось приїде. Аж ось скільки радості в хату…

Юрій, як і в лікарні, розкрив сумку і почав діставати подарунки. Викладав на стіл і за кожним разом промовляв: «А це вам, мамо, від нас із Данилом тепла кофта на щодень, а це хустка…» А потім діставав подарунки братам і сестрі, їхнім дітям, називаючи кожного по імені. А Марта мовчки дивилася на все те, витираючи долонею сльози.

За вечерею Варфоломію здавалося, що мачуха і старший брат не можуть наговоритися, а він не здатен був навіть щось відповісти, коли з непідробленим болем у голосі кілька разів зойкала: «Господи, Господи, хто ж це тебе, синку, так побив? За що ж вони, нелюди, познущалися?»

— Я б наче ліг, — попросився відразу після вечері.

— Зараз, зараз. — Марта швидко полишила посуд, що хотіла зібрати зі столу. — Зараз постелюся. А в якій кімнаті вам слатися? — запитала обох.

— У нашій, мамо, стеліть, — за себе і Варфоломія відповів Юрій і пожартував: — І щоб рано не будили.

Жінка заусміхалася від тих слів і кинулася до шафи вибирати де новішу постільну білизну.

Варфоломій ліг під ковдру, що пахла свіжістю і якоюсь травою, яку Марта тримала у шафі від молі. Лежав і відчував тиху радість, хоча спочатку й не міг зрозуміти, від чого. Аж нарешті зрозумів — це була домівка, у якій Марта зберігала живе тепло їхнього роду. У кімнаті на стіні, поруч із портретом Маріуци, висів портрет батька, а потім його, ченця Варфоломія, фотографія, що він колись подарував Маріуці. Дитячі фото братів і сестри, Юркова на весь зріст у військовій формі. Подумав про те, що не стане мачухи — не стане і всього цього. Заплющив очі, й послужлива пам’ять віднесла його в маленьку хатинку на хуторі, де тепер уже не було нічого, і від хутора залишилася сама назва. Повернувся на ліжку, потривожене тіло неприємно занило, вимагаючи спокою. Він ліг зручніше і вже почав було дрімати, коли двері тихенько прочинилися і брат, ніби крадучись, зайшов до кімнати. Посміхнувся й обізвався неголосно:

— Я не сплю, можеш світло увімкнути.

Юрій увімкнув й обернувся до нього:

— Як ти? Я тебе не угробив цією поїздкою?

— Та ні, — заспокоїв Варфоломій. — Мені зараз набагато краще, ніж було зранку.

— Правда? — зрадів брат. — От і добре, а то б закис у тій лікарні. А тут, наче в санаторії, за тиждень будеш як новенький.

— За скільки? — перепитав здивовано Варфоломій.

— А ти що — думав, я тебе сюди переночувати привіз? Ні, братику, — він зняв із себе светр, штани, потім сорочку й акуратно повісив на спинку стільця. — Треба матері дров напиляти, бо казала — вже кінчаються. Сарай підлатати, он повітка скоро впаде. Знаєш, скільки тут роботи?

Але Варфоломій уже не чув брата — вражено дивився на великі рубці, що були в того на руках, однаково великі й однаково давні.

— Ти що — в аварію попав? — злякався, вдивляючись Юрію в обличчя і боячись там побачити щось таке, чого не бачив раніше.