Валентина Мастєрова - Смарагд

— А-а, я й забувся, — той байдуже глянув на свої руки. — Вже минулося.

Та Варфоломій встав із ліжка, підійшов до нього й підняв на спині майку — там теж впродовж хребта лежав великий рубець.

— Ну, чого ти? — Юрій побачив, як і без того бліде обличчя меншого брата стало зовсім безкровним. Він мовчки брав то одну руку, то другу й повними страху очима дивився на рубці. Старший брат посміхнувся ніби винувато, легенько обняв Варфоломія за плечі й повів назад до ліжка. — Сядь, ну, сядь. Кажу тобі — минулося. Заспокойся. — Посадив і теж сів поруч. — Було, в аварію потрапив, тільки не ту, що ти подумав.

Варфоломій підняв на нього зболені очі.

— Невже Чорнобиль? — запитав пошепки. — Чорнобиль? Коли ти там був?

— Тоді й був. У тебе, братику, афганська земля горіла під ногами, а в мене плавилася рідна.

Несподівано Варфоломій обхопив голову руками й застогнав уголос.

— Прокляті, прокляті, — з ненавистю глянув на портрет батька, — своїх дітей живими у вогонь, у пекло. Все спалили, всіх…

— Заспокойся, — поклав йому руку на плече Юрій. — Заспокойся, а то мати почує.

— Мати? — аж кинувся Варфоломій. — Не називай її так при мені.

— Ого, який ти, — дорікнув старший брат. — А де ж твоє милосердя, де твоє прощення, яке ти проповідуєш іншим із вівтаря?

— Немає, — глянув на нього зовсім білими очима Варфоломій. — Немає в мене для них прощення. І відвези мене завтра назад.

— Давай, давай лягай поки. — Юрій мало не силоміць поклав його в ліжко й укрив. — Отако, спи. Завтра про все поговоримо.

Варфоломій деякий час мовчав, тільки важко дихав, немов йому не вистачало повітря, а потім запитав:

— А то рубці… Кажи правду.

— Наче я брехав коли. — Юрій хотів перевести розмову на жарт, але Варфоломій не дав:

— Давно кістки гниють?

— Теж мені медик, — посміхнувся брат. — Коновал. Міг би лагідніше, а то — гниють. — І вже серйозно: — Давно. Нахапався стронцію з цезієм… У Москві прооперували, нічого ніби… Живу… поки.

— А нащо ти приховував? — дорікнув ображено. — Тільки не кажи, що жалів мене і їх, — кивнув головою на фотографії на стіні. — Тебе ніхто не пожалів. Ніхто. — Сказав «тебе», але Юрій знав, що брат говорив і про себе. У тих словах була правда, тільки що вже тепер. Тепер він не хотів у своєму серці тримати нічого, аніж тих почуттів, що ось уже багато років живили його душу й тіло. І не тримав. Любив світ таким, яким бачив його, відчував і в якому знав, що робитиме завтра.

— Не хотів, то й не казав, — буркнув, відвертаючись до стіни. — І давай — спи. Я й не знав, що ти став таким занудою.

Вони обидва деякий час лежали мовчки. Варфоломій прислухався до того, як дихає брат, і відчував, що тому теж не спиться. Думки роїлися в голові, та він не міг звести їх у якусь одну. Здалося, що засинає, коли несподівано в темряві зринули Мирославині очі: «Мій чоловік помер через два роки після нашого весілля, а хлопчик народився мертвим». Варфоломія ніби хто штовхнув у груди, він сів на ліжку і злякано запитав:

— А як же ти не побоявся дітей на світ пускати?

— Не діставай, — несподівано сердито відповів Юрій. — Як тобі не спиться, то не заважай іншим.

— Наче тобі спиться, — образився Варфоломій. — Не хочеш говорити, то й не треба.

Уранці прокинувся першим, але боявся й ворухнутися, щоб не розбудити брата. Дивився на його обличчя, на якому й сліду не було від того, що носив у собі. Ніби збоку поглянув на себе і скривився: «Нюня. Інших повчаєш, а сам… Немає в тобі, Даниле-Варфоломію, нічого з того, що є в нього». Ще раз подивився на брата й почав подумки молитися.

Нарешті Юрій солодко потягнувся в ліжку й повернув голову до Варфоломія:

— Давно вже я так не спав. А ти виспався?

— Виспався, — відповів той і відчув, що насправді виспався, вперше за останні тижні.

— Тоді вставай, — скочив Юрій зі свого ліжка, підбіг до брата й потяг із нього ковдру. — Вставай, кажу, ледацюго, а то без сніданку будемо. У-у-уй і скелет, закрийся, — кинув назад ковдру, — перелякаєш тут усіх.

Варфоломію стало весело від братового жарту, кортіло теж підхопитися й пожбурити у нього подушкою, але він лише сів і звісив босі ноги на підлогу. У цей час двері тихо прочинилися і Марта несміливо просунула голову:

— Чую, наче вже повставали, вмивайтеся та йдіть снідати.

Варфоломій і сам не зрозумів, як посміхнувся назустріч мачусі, а може, й не посміхнувся, може, то посмішка ще не встигла зійти з обличчя, коли посміхався брату, але Марта того не знала, її очі засвітилися радістю назустріч пасинкам, які, з усього видно, у цю мить були щасливими у її хаті.