Валентина Мастєрова - Смарагд

— Лежіть, лежіть, — майже силоміць поклала її Мирослава на високу подушку. — Вам не можна поки що вставати.

Кілька разів до хати забігав Степан Павлович, брав то ножа, то горілку, то нитку з голкою. А то попросив Мирославу, щоб у теплій воді розвела цукру. Потім і той розчин забрав до хліва.

— Ще жива, — полегшено зітхнула Уляна Іванівна, коли чоловік поніс солодку воду. — Батюшку нашого люди хвалять: і тварину рятує, і людину, коли треба. Таке — рідкість. І справді, мабуть, дається Богом, — глянула на сусідку, яка чомусь не підтримувала розмову, лише мовчки слухала. — А ви наче казали, що з одного села із ним?

— З одного, — зронила Мирослава ніби нехотя і знову подивилася у вікно, за яким уже стояла ніч.

— А то правду люди кажуть, що він циган? — запитала жінка пошепки, поглядаючи на двері.

У цей час до хати забіг Степан Павлович.

— Радій, Уляно Іванівно, ще одну теличку маєш. Лежи, лежи — твоє тут уже не діло, — заперечив, коли жінка хотіла підвестися. — Головне — видужуй, бо порання додалося. Мирославо Дмитрівно, ви вже поклопочіться коло батюшки, ось рушник, а тепла вода під комином. А я тим часом щось на стіл налаштую.

— Нехай до хати йде митися, — заперечила Уляна Іванівна й підняла голову з подушки, коли Мирослава взяла рушник, щоб іти на вулицю. — Надворі мороз береться.

— Не слухайте її, — махнув рукою на двері Степан Павлович, аби вона йшла. І Мирослава зрозуміла чому, коли побачила закривавлені по лікоть руки батюшки й підрясник. Та обличчя його світилося радістю, й Мирослава сама мимоволі відчула радість і посміхнулася: коло знесиленої корівки тупцювало на тоненьких ніжках телятко. Здригалося від холоду й тицяло мордочкою в бік корові, не розуміючи, чому вона байдужа до нього.

— Телятко треба в хату віднести, а корову за дві години подоїти, — говорив Варфоломій до Мирослави, ніби то вона мусила все зробити. — Почекай, — витер якоюсь ганчіркою руки, — поки ще не мився…

Взяв телятко, притулив до себе і, ніби дитину, поніс до хати. За хвилину вийшов, насмикав із середини стіжка, що стояв неподалік від хліва, оберемок соломи і теж відніс до хати. Потім вийшов, причинив сарай і підставив долоні під воду. Мирослава знову посміхнулася — у тих долонях, мов у колисці, могла вміститися дитина.

Витирав руки, за звичкою опустивши очі додолу.

— Даню, невже ти боїшся на мене дивитися? — запитала Мирослава, ображена його чернечою поведінкою, коли поруч зовсім нікого не було.

Батюшка підвів очі, і серце жінки затріпотіло, мов листок на гарячому вітрі.

— Ти ж знаєш, що боюся. — І радість, яка хвилину тому цвіла на його обличчі, згасла. Воно стало розгубленим і скорботним.

- Ідіть вечеряти! — погукав із ґанку Степан Павлович. — І ви, Мирославо Дмитрівно, йдіть до гурту.

Перед ґанком батюшка зупинився, глянув на свій підрясник і заперечливо похитав головою:

— Е, ні. У такому не те що за стіл — до хати зайти не можна. Вибачте, але я піду додому.

— Як це? — ухопив його за рукав учитель. — І не думайте.

— Давайте я виперу, — запропонувала Мирослава. — Затоплю грубу, і, поки будете вечеряти, ще й просохне.

— Виперіть, Мирославо Дмитрівно, виперіть, голубонько, — замість батюшки погодився Степан Павлович. І мало не силоміць зняв із Варфоломія підрясника. — Виперіть і теж приходьте вечеряти.

Коли зайшли до хати, на столі стояли борщ, нашвидкуруч підсмажені на електричній плитці яйця, квашена капуста й тоненько порізане сало.

— Вибачте, — ніяково розвів руками вчитель, підсовуючи стільця ближче до столу. — Не багато у нас сьогодні. Якби знаття, може б, і на більше розстаралися. Хто ж його знав, що таке трапиться.

— Слава Богу за все, — завчено відповів Варфоломій, сідаючи до столу. — Скільки людині треба, щоб насититися.

— Воно ж то так, — вставила слово Уляна Іванівна, що не послухала чоловіка, підвелася і тепер потихеньку совалася по хаті, — але ж хочеться віддячити не борщем і капустою — ви он нашу Ластуню врятували. Наливай, Степане Павловичу. Ну, чого в тебе чарки порожні? — І вже сердито: — Я ж тобі казала, щоб горілки з комори вніс. — Учитель винувато схопився зі стільця і шмигнув у двері. — Та не бери ту, що на полиці, — візьми у скрині! — гукнула навздогін. — Чи, може, вам, батюшко, винця? — перепитала запобігливо. — У нас своє, домашнє. Не цьогорічне, а вистояне.

— Не треба нічого. Я б лише трохи перекусив… Навіщо стільки клопоту? — Варфоломій завжди почувався незручно, коли йому приділялося багато уваги. Тоді хотілося швидше встати з-за столу й піти. Але зараз не міг образити цих двох людей, що все життя віддали селу, дітям, а тепер соромилися своєї бідності.