Валентина Мастєрова - Смарагд

— А підрясник? Я зараз сходжу принесу.

— Підрясник? — перепитав батюшка, ніби аж здивовано. — Нічого, я сам заберу, — сказав і вийшов із хати.

За ним вийшов Степан Павлович:

— Осьде її двері, — показав на двері з іншого боку. — Спасибі вам велике за все, — потиснув руку і повернувся до хати.

А Варфоломій стояв на подвір’ї і не наважувався постукати.

Повертався додому майже на світанку і вперше крадучись, щоб не почула Ганна. Зачахла вечеря стояла на столі. У хаті смачно пахло свіжим хлібом, але батюшка ніби не бачив нічого. Швидко роздягнувся і впав у ліжко. Та заснути не міг — тіло й душу і досі пекли Мирославині гарячі вуста. Ні про що не думав, тільки ще й іще раз подумки переживав години свого першого кохання.

Вони говорили мало. Коли він постукав у двері, Мирослава відчинила, провела до кімнати й зронила:

— Отут я живу.

Але він розглядав не кімнату, а її у домашньому халатику з блискучими ґудзиками на грудях, які звабливо напинали тканину. Злякався самого себе й ступив до дверей, та Мирослава перейняла:

— Не йди. Ну, не йди. Побудь. Я ж тебе не силую дивитися на мене. Зараз, ось зараз дістану. — Мирослава й сама не розуміла, про що говорила. Тільки поспішала, аби втримати, хоча б на хвилинку. Простягла руку за підрясником, який, ніби чорна ширма, висів над грубою. Смикнула з мотузка і злякано зойкнула, бо мотузок обірвався й підрясник упав на підлогу. Кинулася, підняла й притулила до себе. — Воно мокре. Не висохло. Будеш надягати?

— Ні, — хитнув головою. А потім усе, що, здавалося, не пережив і не відчував, усе, що стримував у собі й чого боявся, вибухнуло, зруйнувавши в одну мить усі фортеці й застороги.

То була безодня, у яку впали закохані. Вона поглинула їх обох і не хотіла віддавати ні Богові, ні людям. Данило уперше хмелів від жіночих вуст, уперше торкався оголених жіночих грудей і відчував руками їхню незбагненну ніжність.

Тепер лежав і думав про те, що півсвідомо йшов до цієї ночі відтоді, як зустрів у селі Мирославу. Треба було вставати й молитися, а він іще й іще відчував не лише серцем, а усім своїм єством щемливу звабу кохання. І не хотів, аби ці відчуття розвіялися. Заплющував очі й знову поринав у ніч, яка ось-ось мала скінчитися.

Його розбудила Ганна. Здивовано подивилася на вечерю й на заспане обличчя з темними колами під очима.

— Бува, не занедужали? — запитала з острахом. — І не їли нічого.

— Я в Степана Павловича вечеряв. Довго з коровою провозилися, — відповів отець Варфоломій і, мов школяр, опустив додолу очі.

Жінка за звичкою забрала зі столу вчорашню їжу й хотіла йти, щоб принести сніданок. Але батюшка зупинив її:

— Я ще не молився, Ганно. Нехай уже поснідаю і пообідаю разом, а то до церкви запізнюся.

Швидко застелив ліжко й умився. Став на коліна, підвів очі на ікони. Злякано подумав, що його вуста, які мало не всю ніч цілували жінку, не годні вимовити слова молитви. Таки пересилив себе, але відчув усю марноту не з душі мовленого слова. Підвівся, вийшов до вітальні, сів на диван і обхопив голову руками. У пам’яті спливла пісня, що колись малим чув на весіллі:

Видно, правда — ніколи не кажи «ніколи». Що вже тепер — тепер кайся, грішнику окаянний. Але в душі не було каяття. Вона після ночі мовби жила окремим від сумління життям. Ішов по селу, вітався із зустрічними й дивувався тому щастю, що переповнювало його. Довго стояв на церковному подвір’ї, не наважуючись відімкнути двері храму. Нарешті відімкнув, пройшов, опустився на коліна перед вівтарем, але не молився, бо все в ньому усміхалося: не тільки душа, а й думки. І не міг подолати той усміх. Та й чи хотів.

Він пізнав рай, хоча то було гріховне щастя, більше схоже на удар блискавки, бо Варфоломій жив після тієї ночі, ніби оглушений почуттям. Мирослава любила його, і він любив. На цій думці спотикався, коли його очі були втуплені в книгу. Спотикався, бо мусив відповісти собі, що робитиме завтра. І їй відповісти. І Господу. Останнє думав, відчуваючи себе зрадником і зрадженим. Якби не батько, не Софія, не Афганістан, може, у нього не було б такого бажання — роздерти надвоє своє серце і цей світ у собі. Хоча світ у його душі й так уже розколовся. У пам’яті спливали слова Іанофана: «Ще рано одягати підрясник. А може, й не треба». Невже архімандрит бачив у ньому те, чого не міг ні відчути, ні зрозуміти тоді ще він сам? І що йому робити тепер, куди направити свої очі? Від кого відмовитися і яку жертву принести, адже одна частина його належала Господу, а друга — жінці?