Валентина Мастєрова - Смарагд

Щоразу, як тільки лягав спати, думки наверталися до Мирослави. Знав, що і вона думає про нього, і не тільки думає, а й чекає. Але не йшов, бо не міг відповісти на ті запитання, що мучили, і розгубився, аж злякався, коли в недільню службу несподівано для себе наткнувся на Мирославині очі. Стояв перед престолом із піднятими руками, і молитва завмерла на вустах.

То була не служба, а випробування. Мирославин погляд позбавляв рівноваги, і він збивався, коли читав тексти Святого Письма. За ним збивалися півчі й здивовано переглядалися між собою. А коли Сашко заніс до вівтаря папірці, поминаючи живих, розгорнув черговий аркуш, вирваний зі шкільного зошита, і мало не прочитав уголос: «Люблю. Чекаю. М.» Ледве опанував себе, ховаючи той папірець у кишеню ряси, щоб Сашко не побачив. І тієї ж ночі пішов до вчительської квартири — крадучись.

— Мирославо, я не можу жити в цьому селі й обманювати людей, — сказав, відсторонюючи від себе жінку, яка відразу за дверима кинулася до нього і пригорнулася усім тілом. — І я не зможу зійти з обраного шляху…

— Замовкни, — припала Мирослава до його вуст, — ні, краще скажи: «Люблю».

Усі слова й думки, з якими йшов сюди, кудись поділися, натомість заговорили серце й тіло. І то була солодка розмова, вир, із якого вони обоє не могли всю ніч вибратися. Тільки коли вже йшов додому, пересилюючи в собі бажання взяти Мирославине обличчя у свої руки й знову потонути в її гарячому подиху, попросив:

— Не шукай зустрічі зі мною, якщо мене довго не буде.

— Скільки — довго? — злякалася жінка. — І як же я без тебе, Даню?

— Я чернець, Мирославо! — вигукнув розпачливо. — І не можу крастися від людей і від Господа, я не можу… Я так не можу!

І стільки муки було в тому вигуку, що жінка вибухнула гнівом:

— Кому воно потрібно — це твоє самозречення? Кому, Даню? Тобі самому чи Богу? Невже Йому потрібна така жертва, скалічена доля й розбите серце?

— Не гріши! — вихопилося злякане у Варфоломія.

— Хіба я грішу? — Мирослава сумно посміхнулася. — Невже я щось краду чи когось убиваю? Я ж тільки люблю.

— Ми обоє крадемо, — вимовив тихо, так тихо, наче боявся, що його ще хтось почує в цьому домі.

— Крадемо? А чому ж ми крадемо? — запитала й сама відповіла: — А тому, що ти не хочеш бачити, не хочеш розуміти, що весь цей світ створений із гріха — і сама людина, яка хоче їсти, пити, дихати й любити! Це нам дається від народження. Якщо судити по-твоєму — Богом дається. Чому ж тоді ми повинні за це ще й розплачуватися від народження до самої смерті?

— Мирославо, ні, — відступив Варфоломій до самих дверей. — Ти занапастиш мою душу.

— Що? Я занапащу твою душу? — на очах у жінки навернулися сльози. — Якщо так, то ти уже занапастив мою. Але не бійся, іди, ховайся знову за свою рясу від життя й від мене. Не бійся, я тебе більше не потривожу. Я… — Вона схлипнула й мовчки відчинила перед ним двері.

Коли йшов темною вулицею, відчув, ніби хтось скрадається за ним, та навіть не спинився. Тільки коли вже заходив на подвір’я й голосно скрипнула хвіртка, подумав: може, його й бачили у Мирослави.

— Мушу спокутувати все, — мовив приречено. — Заробив.

Знав, що молитися не зможе, розстелив ліжко, вимкнув світло й несподівано почув, що хтось стукає у вікно. Стукає скрадливо, наче боїться. Не вмикаючи світла, вийшов у сіни і вперше, скільки й жив у селі, запитав:

— Хто там?

— Відчини, Даниле, — озвався притишений незнайомий голос. — Не бійся — це я, Стефан, родич твій із Рахова, — і за дверима почувся єхидний смішок.

Варфоломій відчинив, хоча й не відразу зрозумів кому. І довго не міг пізнати в зарослому щетиною чоловікові Софіїного брата.

— Ти сам? — запитав гість іще в сінях. — А-а… Я й забувся — ти в нас тепер чернець. — У голосі Стефана була відверта насмішка. — Та молодиця, мабуть, файна, не те що моя сестра? Ну й обвів ти нас навколо пальця. — Стояв посеред хати й зацікавлено роздивлявся небагате житло. — Знаєш, як батько з мене шкуру спустив, коли ти удрав?

— Чого ти прийшов? — запитав отець Варфоломій не зовсім привітно, подаючи гостю стільця, а сам сів на диван навпроти, вдивляючись у давно забуте Стефанове обличчя.

— А ти не гостинний. Ми тебе інакше зустрічали. — У голосі незваного гостя прозвучала нарочита образа. — Чи забув? О! — вигукнув радісно. — А в тебе й вечеря на столі, наче спеціально для мене. — Не чекаючи запрошення, підсунув до столу стільця. — Ти ж не проти, якщо я переїм трохи?

- Їж, їж, — зніяковів Варфоломій, що сам не запропонував Стефану вечеряти. — Я, може, ще пошукаю щось. Хіба — що? — розвів руками. — Я вдома продуктів не тримаю — усе Ганна приносить.