Валентина Мастєрова - Смарагд

Варфоломій не сумнівався в щирості ченця, але муляли ще запитання, які боявся вимовити уголос. Таки наважився, коли Агапіт замовк.

— Я, цей, бува, не сплю і все думаю за свої гріхи. — Стиснув руки, що лежали на колінах, і запитав: — А ви, отче, караєтесь своїм життям?

— Ти хочеш сказати — гріхами? — Обличчя Агапіта посміхнулося і стало зморшкуватим, тільки очі й досі мов у дитини. — Не караюся, сину. Нехай Господь простить. — Він розмашисто перехрестився й при цьому глянув на маленьку ікону, що висіла на стіні навпроти. — Хіба ж я просився у кого на світ? Не просився. Але ж прийшов у життя, де вже саме народження — гріх, то чого я мушу каратися? — Голос старця схвильовано затремтів. Було видно, що йому нелегко даються слова, які, мабуть, теж мучили його. — Я ж нічого злого не робив — я тільки жив, як людина, і серед людей. Грішив і каявся, і просив у Господа прощення за свої гріхи. Не мучся, сину, і ти, — подивився на Варфоломія так, ніби зазирнув у саменьку душу. — Хіба ж ми на цій землі живемо по своїй волі? — перевів погляд на ікони, потім знову на Варфоломія, мовби й сам чекав розради від когось.

Додому Варфоломій вертався заспокоєний. Здавалося, що висповідав гріховність серця, і воно заспокоїлося, тільки світла тінь залишилася від пережитих почуттів. І коли одного разу віддалік побачив жінку, схожу на Мирославу, нічого в ньому не ворухнулося. Спокійно підійшов, привітався й посміхнувся, бо насправді то була не Мирослава.

Неголосне «здрастуй» прозвучало для нього наче грім серед ясного неба, коли одного разу повернувся з церкви, пообідав і, як завжди у вільні хвилини, сів за вишивку. Мудрував над візерунком, тому за звичкою відповів: «Заходьте», — коли у двері постукали. Мирослава несміливо зайшла, привіталася і стала на порозі, не наважуючись ступити далі. З несподіванки батюшка підхопився зі стільця, і біле полотно упало під ноги. Відчув, ніби струмом пробило все тіло. Серце забухкало в грудях, мовби хотіло вискочити і теж упасти Мирославі до ніг.

Стояли й, не криючись, дивилися одне одному в очі. Усе, чим затуляв Варфоломій своє серце, злетіло, мов тоненька шкаралупа з перезрілого горіха. І то відчув не тільки він, а й Мирослава, у якої чомусь на очах навернулися сльози. Батюшка побачив ті сльози й мовчки простягнув їй назустріч руки. Вона ступила крок і упала йому на груди.

Скільки утішав людей у горі, скільки обнімав тендітних плечей, скільки приймав серцем чуже страждання, але ніколи не відчував такої муки, яку відчув, пригорнувши до себе цю жінку. І що більше — не хотів, щоб та мука скінчилася. Насилу відсторонив Мирославу й посадив на диван. Не здатний опанувати себе, пройшов до вікна, відвернувся від жіночого погляду й мовчки втупився у простір, у якому нічого не бачив.

— Я, Даню… я не сама прийшла, — несміливо обізвалася Мирослава. Провела пальцями по обличчю, витираючи сльози, але він того не бачив. — Я… мене твоя сестра попросила — у школі канікули, і я їздила додому, — говорила, ніби виправдовувалася. Варфоломій напружено вслухався у її голос, бо так мало чув, як вона говорила. — Твій батько дуже хворий — Ніна переказувала, що тобі треба приїхати.

— Чого? — вихопилося в нього.

Мирослава розгублено дивилася йому в спину.

— Але ж батько може померти, — сказала й пожаліла — Варфоломій повернув до неї обличчя, відчужене й сіре.

— Це тобі сестра сказала?

Вона мовчки кивнула головою.

— Я поїду… Після того як у неділю відслужу, — говорив, мовби переконував сам себе. — Дякую…

Більше в нього не знайшлося слів, і вона швидко підхопилася з дивана:

— Я піду.

Відчувала на собі його погляд, коли переходила подвір’я, і знову на очі навернулися сльози.

Про домівку Варфоломій згадував мало, а після смерті Маріуци туди зовсім не їздив. Тільки іноді напливали спогади, але й то у хвилини душевного неспокою. Зустріч із Мирославою затьмарила звістку про батька — більше думав про неї, ніж про те, що сказала. І, стомившись після недільної служби, не пішов за село на попутний транспорт, щоб швидше потрапити в райцентр, а вийшов уже тільки на вечірній автобус. І про те жалкував, бо в райцентрі не трапилося попутної машини й мусив просидіти ніч на вокзалі. Потім іще пересідав з автобуса на автобус, поки дістався до села. Йшов і дивувався, як воно старіло, ніби з роками вростало будинками в землю, сліпло порожніми вікнами й заростало глухою кропивою. Вітався з кожним зустрічним, хоча й не всіх пізнавав.