Валентина Мастєрова - Смарагд

Замислився й забувся подивитися на яблуневий сад, посаджений на попелищі Карпової любові. Обернувся до хутора, за яким сходило сонце. Осяяло хутірець із самотнім садом, на якусь мить ніби зачепилося за гілля старого осокора, потім вигулькнуло на простір і подалося вгору.

Батюшка теж пішов, на око вимірюючи відстань до села й дивуючись красі цього осіннього ранку. Подумав про Карпа, якому пощастить іще раз побачити сонце, і чомусь згадав слова, що сказав йому: «Кому дано більше любити…». Уявив закоханого чоловіка на коні. Як він мчить оцією стежкою до хутора, а потім скрадається попід вікнами Наталочкиної хати. І саму молоду жінку… Отець Варфоломій став наче вкопаний — у тієї, незнайомої, Наталочки обличчя було Мирославине.

— Приїхали, — промовив уголос, — хоч кидай усе і з села тікай. Так я ж наче з глузду не з’їхав. Чи вже? — і нараз підняв обличчя до неба, посміхнувся, але весело, аж задиристо, як уже давно не посміхався. Ще раз обернувся до хутора, що ніби примарився у світлі вранішнього сонця, носком чобота черкнув на траві паморозь, вона струсилася і швидко розтанула.

«Кому дано більше любити, тому дано більше й прощати», — повторював, як молитву, бо вже нічого не міг вдіяти із серцем, по саменькі вінця наповненим любов’ю. Озирався, наче уперше бачив сто разів бачене поле, розлогу вербу за балкою, плесо Хозарського озера. Дивувався й радів усьому, навіть сонцю, під яким умирав і народжувався світ.

«Отако, отако, Смарагде, — подумки він часто називав себе іменем, яким нарекли його старовіри. — Отако здурів єси. Ага, здурів. А може, й ні? Може, то Господь змилувався…» Сміявся уголос, кепкуючи з себе, і, коли б хто почув той сміх, напевне б, злякався за його розум. Але так батюшка знущався з себе нечасто, лише тоді, коли його тіло починало нидіти від незадоволеного бажання, коли чоловіча плоть не корилася розуму, а лише серцю, бунтувала і він серед ночі схоплювався з постелі й босий вибігав на вулицю, де стояли заздалегідь приготовлені відра. Остуджував непокірне тіло крижаною водою й перемерзлий вертався до хати, обтирався рушником і падав у холодне ліжко. Він впустив у серце любов, але боявся впускати Мирославу.

А Мирослава мовби відчувала, що робиться з ним: Покрова минула, та Варфоломій жодного разу не бачив її від часу розмови у церкві. Побачити ж хотілося, хоча б здалеку. Щонеділі, коли починав службу, пробігав очима по обличчях, шукаючи тих очей, які мучили його. Та марно — до церкви Мирослава не ходила.

Отець Варфоломій страждав і просив у Господа милосердя для своєї зболеної душі. І не раз дорікав собі за те кохання, що вибухнуло у його серці. А може, це почуття жило в ньому й нікуди не дівалося від того вечора, коли він обнімав дівчину. Потім відштовхнув, наляканий неміччю. Тепер ось мусить спокутувати.

Не витримав, поїхав до Києва провідати Агапіта і попросив старця, аби той висповідав його. Не криючись, розповів про Мирославу, про свої душевні муки. І коли сіли обідати в невеличкій келії, у якій тепер жив схнігумен, чекав, що той скаже, але чернець не починав розмови, пробував гостинці, дякував і шкодував, що не має зубів, коли дивився на великі червонобокі яблука.

— Очима я ще герой — не одне яблуко строщив би, та… — розводив руками, — воно ж, бач, на все свій час. Ти їж, їж, на мене не дивися, — припрошував гостя. — Ти молодий, а постарієш, то вже нічому не будеш радий.

Варфоломій їв неохоче, бо таки чекав розради для душі, а не насичення для шлунка. Тільки старець ніби не розумів, навіщо він до нього приїхав. Пообідали, помолилися. Коли гість почав збиратися додому, Агапіт спинив його:

— Нам із тобою немає куди поспішати. Що я, що ти — ніхто нас ніде особливо не жде. А коли твоя душа, сину, вирвалася з оброті, то не треба по ній лупцювати батогом. Добре, що приїхав із цим до мене, а не терзав своє серце. Я вік прожив і не таке бачив…

Варфоломій сидів на дерев’яному стільчику й не зводив зі старця очей. У келії майже все було зроблене руками Агапіта, лише ікони, що висіли на стіні, — куплені.

— Господь послав тобі випробування любов’ю, може, найважче випробування, сину, особливо у твої літа, бо, як не кажи, молодість відходить. Хіба один ти відчуваєш ось таке і переживаєш, коли порахуєш свої роки? Кожен переживає, тільки по-своєму.

- І ви, отче? — не стримався Варфоломій.

Агапіт посміхнувся:

— А що я, по-твоєму, не з того тіста, що й інші? І я, сину, рвав солодкі плоди з гіркого дерева життя — така вже людська природа. Минулося, і в тебе минеться, перебродить. У людини старіє не лише тіло, а й почуття. Одна душа поза часом.