Валентина Мастєрова - Смарагд

— Перелетіли кордон Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Повернувся і пішов, а Данило дивився на двері, наче тільки тепер зрозумів, що під ногами немає землі, а лише металева конструкція літака в безмежній прострації чужого неба.

Час зупинився. Данило заплющив очі, мимоволі прислухаючись до роботи двигуна. Монотонність звуків заспокоювала. Але, щойно ця монотонність збилася, на багатьох обличчях знову проступили тривога і внутрішнє напруження — літак пішов на зниження. Данило прикипів обличчям до ілюмінатора й побачив спалахи, що раз у раз «відстрілював» їхній АН-12. Потім з’явилася «вертушка», яка зависла під літаком, прикриваючи його від зеніток.

На цій землі йшла війна. Її було видно не тільки по спалахах пострілів, а й по зруйнованому Кабулу, що швидко наближався, ніби летів назустріч.

— То — наші, — підійшов до нього капітан, що супроводжував їх із Ташкента. Показав на п’ятиповерхові будинки, збудовані свого часу спеціалістами Радянського Союзу. — Ще цілі, — промовив радісно, кивнув Данилові, й обличчя його стало суворим, як і хвилину тому.

Солдати зацікавлено розглядали будинки, які добре було видно на фоні зруйнованого напівфеодального міста, котре то волало на весь світ про допомогу, то випльовувало із себе смерть на своїх і чужих.

АН-12 приземлився швидко, ніби упав на злітну смугу. Підкоряючись команді, солдати швидко вийшли з літака. Їх тут же вишикували й повели до пересильного пункту.

Віддалік було видно приміщення міжнародного аеропорту «Кабул», та Данила й інших солдатів зацікавила не ця сучасна споруда: ще коли вийшли з літака, в очі кинулося звалище обгорілих, схожих на велетенські скелети «вертушок». З правого боку стояли радянські й афганські винищувачі, за ними — казарма льотчиків. На противагу цій картині зліва розташувалися магазинчики — дукони, у яких торгували афганські солдати й цивільні. Але всі вони були озброєні.

Ще трохи, й колона порівнялася з військово-повітряною дивізією — Данило це зрозумів по тому, як тренувалися там солдати. Вдихаючи сухе, навпіл із пилюгою повітря, новачки зацікавлено озиралися, намагаючись побачити якомога більше на цій розпеченій сонцем і війною землі. Однаково вражено дивилися на пустелю, що лежала попереду, й на Кабул, оточений горами.

Бетон закінчився, і солдатські чоботи потонули в пилюці. Данилові на якусь мить здалося те нереальним, і він зацікавлено дивився собі під ноги, потім підвів голову — трохи віддалік перед колоною стояли казарми артилерійського полку, візитною карткою якого були націлені у різні боки жерла гармат. Отвір однієї цілився йому прямо в груди.

До пересильного пункту з кілометр шляху. Солдати йшли мовчки, знемагаючи від спеки й спраги. У кожного за плечима висіли речовий мішок і шинеля — на Батьківщині стояла середина осені з першими заморозками й холодним туманом. Щоб не думати про воду, Дань почав згадувати останнього Юркового листа, у якому той переповідав новини з дому. Брат писав, що батько й досі сердиться на нього за технікум, а баба молиться за обох. При згадці про Маріуцу юнак посміхнувся, витер спітніле чоло і вкотре обвів поглядом гори, де на вершинах лежав сніг, а підніжжя було випечене сонцем.

На пересильному пункті їх чекали й, хоча обід уже минув, завели до їдальні. Але їсти нікому не хотілося — хотілося води й відпочинку. Разом з іншими Дань зайшов до палатки з єдиним бажанням — упасти на ліжко. І байдуже, що ліжка стояли без матраців — самі лише металеві сітки. Він сів на те, яке стояло поблизу входу, поклав під голову речовий мішок і ліг.

Прокинувся від внутрішнього відчуття тривоги, розплющив очі — у палатці спали солдати, як і він, підклавши під голови речові мішки. Тут було сонно й тихо, але неподалік гули мотори кількох «вертушок». Дань схопився й вийшов із палатки. Йому було видно, як одна за одною від «вертушок» відділялися димові полоси — у бік гір летіли «нурси», некеровані реактивні снаряди. Стало моторошно — люди вбивали людей у цю мить і зовсім поруч. Не сьогодні-завтра він теж мусить стріляти, і хтось стрілятиме в нього. Відчув кволість у тілі, захотілося сісти прямо на землю, але біля чобота щось заворушилося. «Земля скорпіонів», — подумав, відкидаючи подалі від палатки непроханого гостя.

Почув, як хтось голосно лайнувся. Зайшов до палатки: знайомі й незнайомі солдати сиділи на ліжках і сонно дивилися перед собою, а один стояв посередині.

— Не заважай спати, — буркнув худорлявий, зовні чимось схожий на Даня. — Не одному тобі важко, зрозумів? — підвівся, мацнув себе по кишені, шукаючи цигарки. — Куди я їх подівав? — запитав сам у себе. — У тебе є цигарки? — підійшов до солдата, що стояв посередині палатки. Але той у відповідь лише грубо лайнувся. Через секунду вони уже шарпали один одного за петельки.