Данило спробував їх розборонити, але той, що лаявся, різко відштовхнув його від себе:
— Ти, чурка, забери свої брудні лапи!
— Я не чурка. — Дань підскочив до солдата, але тепер уже сам ухопив його за петельки, а потім із силою відштовхнув.
Солдат відлетів на кілька метрів і упав на порожнє ліжко. Швидко схопився на ноги й закричав:
— Вас усіх треба перестріляти разом із душманами! Всі ви…
Але другий солдат не дав йому договорити — ударом в обличчя звалив на землю:
— Тобі ж сказано — заспокойся. Козел.
Ще кілька хлопців посхоплювалися, готові до розборок, але в цю хвилину до палатки зайшов замполіт, середнього зросту капітан із обвітреним обличчям, аж білими, випаленими на сонці віями і стомленими очима.
— Что за шум, а драки нет? — запитав, уважно обвівши поглядом похмурі обличчя. — Чи ні — бачу — драка є. Хто зачинщик? — голос капітана звучав суворо, мов у слідчого. Але всі у відповідь мовчали. У цю мить зовсім близько пролунали гарматні постріли: один, другий, третій… Снаряди вибухали десь у горах, але ударна хвиля розносила відгомін по всьому передгір’ю. Кілька гелікоптерів залопотіли в бік пострілів. У палатці запала тривожна тиша. Коли гармати затихли, замполіт знову обвів усіх поглядом: — Пишіть, хлопці, листи додому. Хороші листи — пошта тут ходить регулярно. Клімат у цих краях — самі бачите — спекотний, тому користуйтеся нагодою відпочити. У кого будуть запитання?
Запитань не було, вірніше, було надто багато, але кожен знав, що на більшість із них дасть відповідь завтрашній день, і кожному окремо. Капітан постояв, потім мовчки кивнув і вийшов із палатки. За ним вийшов і Данило.
За горами сідало сонце. Воно тут було не таким, як удома, — червона куля на безхмарному небі, що випалювала все живе. Данило задивився на гори й несподівано відчув на своєму обличчі подих «афганця» — вітру, що ніс клубки гарячого пилу і часто був передвісником бурі. Але він цього ще не знав і здивовано відчув, як пилюга проникала в ніс, у рот і за хвилину, ніби іній, налипла на вії. Зняв пілотку й хотів витерти нею обличчя, але й пілотка, немов водою, набралася гарячим пилом. Данило легенько ударив нею по коліну й зайшов у палатку.
Вночі знову гриміло в горах, набридливо тріскотіли «вертушки». Стиснувши повіки, Данило з усієї сили намагався заснути, тому спочатку й не зрозумів, що сталося, коли снаряди почали вибухати біля аеродрому. Солдати один за одним посхоплювалися з ліжок і повибігали з палатки. Він теж вибіг: велике полум’я освітлювало всю околицю — горів літак. У вогняному відблиску, мов тіні, вихоплювалися темні будівлі «Кабула», що злякано причаївся перед новими ударами.
— Душмани обстріляли, — промовив неголосно хтось поруч. — Непогані вояки…
Біля інших палаток теж стояли солдати, напружено вдивляючись у бік аеродрому, — бачене до цього часу лише в кінофільмах, ніби зійшло з екранів і стало реальністю.
Більше ніхто не спав. То на одному, то на іншому ліжку спалахували маленькі вогники. Цигарковий дим піднімався вгору, розносячи гіркуватий запах, потім шукав щілину й виривався назовні. Там змішувався із прохолодним повітрям і розсіювався неподалік від інших палаток, де кілька сотень молодих людей чекали відправки в усі кінці чужої країни.
Виходити за межі пересильного пункту заборонялося, але зовсім інший світ викликав зацікавленість і здивування. Наче музейні експонати, Данило розглядав конусоподібні печі для випалювання цегли, біля яких працювали двоє чоловіків. Випалювали цеглу так, як в Україні робили кілька століть тому.
Через деякий час увагу привернули два гелікоптери, що з’явилися з боку гір і зависли над госпіталем. Десятки пар очей із тривогою слідкували, як вони сіли на землю і з них почали виводити та виносити поранених. Тяжкопоранених носили майже бігом.
Данило не витримав, першим пішов до своєї палатки. Ліг і довго лежав, намагаючись ні про що не думати. Але у свідомості проявлялося все, побачене на цій землі. Словосполучення «інтернаціональний обов’язок» не давало відповіді на численні «чому?». Напівфеодальний Афганістан лежав за тисячі кілометрів від його Батьківщини, і він не міг зрозуміти, кого і що повинен захищати в цій країні. Не просто захищати — убивати афганців на їхній землі. Ворочався на жорсткій металевій сітці, шукаючи забуття від нав’язливих думок, і не знаходив.
Захотілося пити. Підвівся і пішов до їдальні, де перед входом стояв бак із кип’яченою водою, нагрітою ще й сонцем. Коли пив, побачив, як із боку гір ішла група десантників — він упізнав їх по формі, від якої залишилося саме дрантя. Вояки йшли до своєї дивізії, але не йшли, а ледве пересували ноги. Один із них відстав, і Данило почув, як матюкнувся командир. Тільки на десантника те не вплинуло, він ступив кілька кроків і зовсім спинився. Якусь хвилю командир почекав, потім підійшов до хлопця й кілька разів ударив чоботом під зад. Солдат застогнав і, похитуючись, мов п’яний, посунувся за іншими. Данилу було добре видно обличчя десантників — неголені й до краю виснажені. Лайка щоразу охрипло виривалася з грудей то в одного, то в іншого, розбавляла гіркоту пережитого й випльовувалася на землю разом із піском, що скрипів на зубах.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу