Данило слухняно витяг хліб і сало, дбайливо порізане Маріуцою на тоненькі шматочки.
Йому налили півсклянки, але він хитнув головою, щоб наливали більше. Випив, обернувся й довго дивився у вікно, за яким бігла з-під коліс автобуса дорога від дому.
За першою пляшкою знайшлася друга. І коли під’їжджали до обласного збірного пункту, на задньому сидінні всі дружно хропли. Їх розбудив супроводжувач, мало не силоміць виштовхав із автобуса і здав за списком. Кожному потиснув руку, Даню при цьому уважно глянув у вічі.
— Краще не пий, — сказав неголосно і вийшов за металеві ворота, за якими своїм життям жило велике місто.
Новобранців розподілили на другий і третій день — кого у Забайкалля, а кого в Прибалтику. Даня ж забрали останнім, і не кудись далеко, а в Дніпропетровськ, у школу фельдшерів, де готували медиків для військових частин, що базувалися у районах «з особливо спекотним кліматом».
Після майже трьох років навчання у технікумі фельдшерська справа давалася легко та, на відміну від інших хлопців, які мріяли вступити до медичних вузів, Данило намагався ні про що не думати. Після відбою лягав на куце для нього солдатське ліжко і швидко засинав. І зовсім не знав, куди себе подіти, коли у вільні хвилини товариші по роті сідали писати листи додому. Данило нікому листів не писав і не чекав ні від кого. Але і йому прийшов лист зі зворотною солдатською адресою. Він кілька разів перечитував скупе письмо про Юркову службу — брата забрали в армію трохи пізніше після нього. Читав, потім ховав конверт у тумбочку, а через деякий час знову діставав.
Осінь іще була сухою і по-літньому теплою. За півроку Дань лише кілька разів ходив у звільнення. Друзів у нього не було, тільки до Вальки Забужича, хлопця з Кубані, прив’язався, наче до рідного. Високий, але худорлявий і сором’язливий, мов дівчина, Валько і за характером був поступливий та щирий.
У своє останнє звільнення вони пішли удвох, і з того обоє раділи. Валько був родом із невеличкого села й захоплено розглядав вітрини магазинів та висотні будинки.
— Як би я хотів жити у такому місті, а ти?
Дань байдуже здвигнув плечима, і Валько аж образився:
— Невже ти ніколи ні про що не мріяв? Невже тобі однаково, де ти будеш завтра?
Данило на те невесело посміхнувся:
— Завтра, Валько, нас потурять туди, де Макар телят не пас, або ще й далі.
— Там ти знаєш, куди нас потурять. А хоч і потурять, то ж не на все життя. Треба думати про хороше.
Хлопець не став чекати, що скаже Данило, і зайшов до гастроному. Той зайшов слідом за ним. Грошей вистачило на пиріжки, лимонад і на шматочок дешевої ковбаси. Вони сіли в тролейбус і вийшли аж на останній зупинці.
— Уф, — зітхнув полегшено Данило, озирнувся навкруги, а потім ліг прямо на посохлу траву. — Отут, Валько, і краса, і воля, а не між отими міськими шпаківнями.
— Кому як, — не погодився товариш і подав йому підрум’яненого пиріжка. Відкоркував пляшку з лимонадом і теж подав. — А ти думаєш, — запитав несподівано, — нас відправлять туди?
— Не псуй святкового настрою, — буркнув у відповідь Данило наповненим ротом. — Краще поглянь, яке над нами небо.
Валько підвів обличчя і теж задивився угору, а потім промовив тихо:
— Аж не віриться, що десь висять над головою бомбардувальники. Здається, все це назавжди залишилося в сорокових роках.
— Ти що — накупився сьогодні? — гримнув на нього Данило. — Може, це наш останній день такий, а ти його хочеш зіпсувати.
— Та ні, — Валько й собі надкусив пиріжок і поволі почав жувати. — Просто настрій якийсь… — і винувато посміхнувся. — А про Афганістан я часто думаю, бо не хочу ні стріляти, ні когось убивати. Я по природі своїй не вояка.
— Воно й видно, — перевів Данило на жарт. — От із дівчатами ти б повоював, правда? — Валько почервонів, і Дань голосно засміявся. — Попав у точку, еге ж?
— Наче ти сам не такий, — у Валька й вуха почервоніли. — Тільки щось дівчата тебе не жалують — за півроку жодна не написала, а мені пишуть.
— Велике щастя з їхнього письма, — насмішкувато промовив Данило. — Стережися, щоб не оженили на другий день, як прийдеш додому.
— Не оженять, бо я ще вчитися піду, — обличчя Валентина посерйознішало. — Я у школі відмінником був.
— Що? — не повірив Данило. — А чого ж ти тут, а не в інституті?
— Того, — нехотя відповів товариш. — Якби менше синків усяких пхалося по блату, то і я б учився.
— А на який же ти інститут замахнувся, що тобі синки дорогу перейшли? — запитав Данило жартома й підвівся на лікоть.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу