Валентина Мастєрова - Смарагд

— Поїдеш, — люто глянув на нього Григорій. — Не зуміла нога свиняча на столі лежати — лежи під столом. В армію весною підеш. Там тебе научать жити. А волочитися по світу я тобі не дам. Ти в мене ще заплачеш за цим технікумом.

За всю дорогу вони не обізвалися один до одного й словом. Збоку здавалися випадковими попутниками. Тільки придивившись, можна було помітити схожість між цими двома.

Данило відчував, як за роки навчання скучив за домівкою, але боявся Мартиної ненависті, бабиних докорів і батькового деспотизму. Захвилювався, коли вийшов з автобуса і на нього глянули вікнами знайомі селянські хати. Почувався, мовби зрадив чи обдурив когось рідного, а той рідний радів із того, що бачить його, і зустрічав любов’ю. Ішов попереду, батько — за ним, наче вів під конвоєм.

Маріуца з несподіванки зойкнула і кинулася до онука, а потім відступила й заплакала, бо Григорій прямо з порогу заявив:

— Відучився. Майже три роки штани протирав, а тепер без освіти й без диплома. Ні, хлопчику, — те «хлопчику» прозвучало з такою погрозою, що Данилу захотілося відштовхнути Григорія від дверей і втекти з хати, — не я буду, якщо не скручу тебе у баранячий ріг. Тепер твої витребеньки тобі гикнуться, і не один раз.

Увечері Маріуца дорікала онуку: і за те, що не довчився, і за те, що так довго не приїжджав.

— Думала: умру й не побачу. Ростила, ростила… — зітхнула, а потім ніби спохватилася: — Не бійся — він в армію тебе не виправить, бо тобі ж тільки весною виповняться роки. Може, на якусь роботу влаштує в колгоспі.

— Виправить, — посміхнувся Данило. — Це ще добре, що серед зими не беруть, а то б він мене й сьогодні привіз не додому, а у військкомат.

— Було від Симона не тікати, — знову дорікнула баба. — Я чула, що жонатих в армію не беруть. Жив би собі потихеньку…

— Я краще під танк ляжу, ніж Симону продамся чи ще комусь, — відповів онук затято. — І годі вже моїм життям розпоряджатися — я не маленький.

— Не маленький, — повторила за ним невесело Маріуца. — Батька переріс. Не знаю тільки — в кого ти такий удався?

— Який? — перепитав Данило з посмішкою.

— Кручений, — відповіла сердито баба.

Уже на другий день Григорій звелів синові збиратися на роботу.

Запитання вертілося на язику в Даня, але він мовчки поснідав і так само мовчки сів у колгоспну машину, що кожного ранку приїжджала за парторгом. Григорій відразу скерував, щоб водій віз їх не в контору, а на ферму. Коли зупинилися біля телятника, не обертаючись, наказав:

— Вилазь!

І сам теж вийшов із машини. Зазирнув у сарай, підгукнув до себе чоловіка, що порався біля телят.

— Степановичу, у тебе є ще одні вила? — запитав після того, як привітався з ним за руку.

- Є, — здивовано відповів давно не голений телятник.

— Неси, — наказав Григорій. А коли той приніс, узяв вила й простягнув Данилові. — Оце бери, синку, і трудися. Узнаю, що не послухався, — начувайся. А ти не церемонься з новим помічником, — суворо заговорив до чоловіка. — Щось не так — можеш і навильником повчити.

Телятник здивовано дивився то на парторга, то на його сина й мовчки кивав головою. А коли Григорій поїхав, простягнув руку за вилами, та Дань лише посміхнувся:

— Керуйте, дядьку, — закинув на плече реманент і першим пішов до хліва.

Ще через день батько з’їздив до військкомату, і Даня викликали на медкомісію. На фермі працювати довелося недовго — на початку квітня його призвали на службу в армію.

Проводів не було, навіть невеличкої вечері. Марта й Маріуца мовчки склали провізію в старий рюкзак, а рано-вранці Григорій відвіз сина колгоспним «бобиком» до військкомату. Не озвався навіть тоді, коли за новобранцями підійшов автобус.

— Тату, — у Данила защеміло серце, і він розгублено глянув на батька, — тату, а коли Афганістан?

— Розумні й звідти живі та здорові вертаються, — підштовхнув його батько до дверей автобуса. — Давай, не затримуй…

У вікно Данило побачив, як він швидко сів у машину і, не дочекавшись, коли рушить автобус, поїхав. Намагався проковтнути клубок, що підкотився до горла, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув повітря.

— Чого зітхаєш? — хтось позаду торкнув його за плече. Він обернувся й побачив веснянкуватого хлопця, який по-дружньому посміхався і кивком голови показував на заднє сидіння. — Пересідай.

Дань пересів. Другий призовник, низькорослий, мов школяр, дістав із внутрішньої кишені старої куртки пляшку горілки.

— Закуску давай, — прошепотів веснянкуватий на вухо.