Валентина Мастєрова - Смарагд

Одного разу Юрко попередив брата:

— Доїздишся у Макарівку. Краще он іди підробляй у ресторан — хоча б користь буде.

— А що тут такого? Хочу — і їжджу, — заперечив Данило. — Яке чиє діло?

— Ти на свою пику в дзеркало глянь, — розсердився Юрко. — Пропаде щось у церкві — на кого скажуть?

Данило і сам знав, що так може бути, але в Макарівці до нього уже звикли й навіть перед Великоднем батюшка попросив, щоб прийшов співати на Всеношну.

Він прийшов. Й опівночі, коли заспівали: «Христос воскрес із мертвих…», голос юнака досягав такої сили, що навіть учорашні атеїсти здивовано відчували, як щось воскресає у їхніх душах, таке світле й таке неосяжне.

Одного разу бабусі з півчих забрали Данила на поминальний обід. Відспівали й сіли за стіл, як до хати зайшла викладачка технікуму, невисока, худорлява, з пучком волосся, скрученим у бублик. Поминали її близьку родичку, але Дань того не знав, і, коли жінка зайшла, у нього ложка випала з рук. Він зніяковіло глянув на бабусь, що сиділи поруч, і поліз під стіл. Та викладачка спинила:

— Коли вже сидиш — сиди — я тебе не бачила.

Після обіду підійшла й тихо попередила:

— Щоб я тебе і справді тут більше не бачила. Дивися, бо доспіваєшся, що гірко заплачеш. І не думай — я не жартую, доведеться викликати твого батька.

У Даня защеміло в грудях, він глянув жінці в очі й відповів:

— Я більше сюди не прийду.

Тиждень ходив мовчазний, а потім поїхав до Києва. Блукав широкими вулицями й вуличками, сідав то на один, то на інший тролейбус, поки віддалік не побачив церковні куполи. Вийшов із тролейбуса й зупинився біля воріт. Прочитав на табличці, що стоїть перед Покровським монастирем, і несміливо прочинив масивну хвіртку. Здивовано обводив поглядом зелене, засаджене квітами подвір’я. Неподалік черниці розвантажували дошки з великого автомобільного причепа. Юнака вразили жіночі обличчя зі слідами страждання і самозречення. Роздивлявся навколо, потім побачив, як через подвір’я ішла літня черниця, і пішов за нею.

— А тебе куди несе? — обернулася та перед новими, ще не фарбованими дверима.

Хлопець розгубився, стенув плечима:

— Не знаю, бабушка.

Черниця посміхнулася самими очима:

— У тебе вдома бабушка, а я — матушка.

— Матушка? — перепитав Данило. — А вони? — показав рукою на черниць, що розвантажували дошки. — Вони теж матушки?

— Ого, який ти цікавий, хлопче. Ми всі — Господні наречені. А ти справді такий дурний чи прикидаєшся? — очі жінки уважно дивилися в Даньове обличчя. — І де ж ти росло таке забите? — повернулася, щоб іти, але у дверях спинилася: — Їв що сьогодні?

— Не їв і не грішився, — запобігливо відповів Данило.

Та спочатку його відвели до ігумені, якій розповіли про дивака, що забрів до жіночого монастиря. Ігуменя теж була немолодою і з суворим обличчям-іконою.

— Ти хто? — запитала відразу, щойно він переступив поріг: — Циган, вірменин?

— Я — українець, — відповів Данило ображено, потім опустив голову й додав тихіше: — З осілих циган.

— Добре, що признався, — похвалила ігуменя. — А ти не крадеш, не ворожиш?

— Не краду, але ворожу і з того живу, — промовив невесело. Підняв голову й додав: — Кому розкажу правду, кому збрешу — як кому хочеться.

— Хто ж тебе навчив такої недоброї науки? Поки не пізно — кинь, бо пропадеш. Фізичну хворобу можна перемогти, а духовну — важко.

Жінка говорила зрозуміло, та Дань чомусь перепитав:

— Як це? А як я тоді житиму?

Ігуменя мовчки дивилася на нього, немов щось обдумувала.

— Тобі до церкви ходити треба, поки твоя душа зовсім не заблукала в темряві. Ти співаєш?

Данило хитнув головою.

— А чого ж не ходиш до церкви? Чого в церкві не співаєш?

— Я хотів, — юнак опустив додолу очі, — я дуже хотів.

Суворе обличчя посвітлішало:

— Підеш у Володимирський собор. Походиш, повчишся справжнього духовного співу — я напишу записку.

У Володимирському соборі уже немолодий регент уважно поставився до нового хориста:

— Треба, хлопче, не тільки глотку дерти. Переживай серцем, про що співаєш. А коли будеш надіятися лише на голос, то сам стомишся і людей стомиш.

Високий тенор Данила оцінили всі хористи. Але найбільше він заприятелював із псаломщиком Петром, який завжди привітно посміхався йому при зустрічі.

— О! — вигукував радісно. — Бойове поповнення сьогодні — значить, заспіваємо. А де це ти пропадав? — допитувався, коли Данила деякий час не було у храмі. — Дивися, бо дівчата до добра не доведуть, — переводив розмову на жарт.