Валентина Мастєрова - Смарагд

— Диви, й справді вуркаган одеський до нас залетів, — засміялися знову студенти, але вже в тому сміхові чулася погроза. — Треба йому пір’ячко поскубти, бо ця пташка вельми нахабна, — й обступили стілець, на якому сидів Данило.

Він із тугою глянув на порожнє місце вахтера й подумав, що зараз йому таки намнуть ребра й ніхто не побачить. Але в цю мить зі східців гукнув Юрко.

— Це твій брат? — відступили незадоволено студенти. — То навчи його поважати старших, бо інші научать.

На прохання Юрка їх поселили разом. Юрко вчився агрономії і з ранку до вечора пропадав на навчальних полях. Данило ж вступив на ветеринарний факультет і тому до занять попросився доглядати коней.

Спочатку просто годував, прибирав і гладив. За тиждень коні пізнавали його по голосу. А коли розходилися на пасовищі, задивлявся на них віддалік, а потім закладав пальці в рот і свистів. Сідав на гнідого верхи, їхав нешвидко й боявся, щоб ніхто не побачив. Тільки часто припадав до загривка, немов обнімав когось рідного.

Це відчуття прийшло до нього не тепер — воно жило давно, а може, він і народився з ним. Тільки треба було віднайти в серці той закуток із любов’ю, який часто шукається важко, наче схований за сімома замками. І вже коли почалися заняття, опісля йшов до стайні або на пасовище, розпутував коней і подовгу гладив. Конюх сердився на Даня, що той знімав пута, а хлопець не міг бачити їх спутаними, бо тоді вони йому здавалися слабкими й безпомічними, як і кожна істота. І однаково, де пута: на ногах чи на свідомості, — то неволя.

Додому не їздили ні Данило, ні Юрко. Грошей у хлопців не було, не було й харчів. Брат утягнувся в напівголодне життя, а Данило ніяк не міг заснути, коли у шлунку «варилася» одна вода. Тоді довго крутився у ліжку, долаючи спокусу підвестися, постукати в чиїсь двері й попросити хліба. Якось увечері зайшов до однокурсниць за підручником. Йому дали потрібну книгу, а він стояв, переминаючись із ноги на ногу, бо дівчата саме приготували вечерю. Побачив на тумбочці чиїсь карти й мало не підстрибнув від радості. Але стримав себе, ніби знічев’я підійшов, узяв і непоспіхом перетасував.

— Поворожи, — засміялися дівчата, — ти ж циган.

Данило сів на ліжко, розкинув карти, й однокурсниці відразу обступили його, зацікавлено поглядаючи то на карти, то на юнака.

— Та ви он поїжте, а то вичахне, — глипнув голодними очима на стіл, — нехай я вам потім поворожу. — І підвівся, мовби хотів іти, але одна з дівчат спинила його за руку.

— Куди ти? Сідай із нами вечеряти.

Наступного разу зайшли дівчата з іншої кімнати й запросили на вечерю. Дань на те лише посміхнувся й прихопив старі засмальцьовані карти, які забувся хтось із Юркових друзів.

Для братів голодне життя скінчилося — Данило ворожив усьому гуртожитку, крадькома до нього в кімнату приходили дівчата й жінки з міста. З тих він брав гроші, хоча ніколи не відмовлявся від яєць і сала.

Під кінець зими наворожив на туфлі. Хотілося купити ще й штани, та на штани грошей не вистачало. Заходив до магазину, роздивлявся прилавок, але вибрати нічого не міг. Знав, що заможніші студенти за покупками їздять до Києва, і вирішив поїхати сам.

Коли в неділю прийшов на вокзал, побачив цілий гурт знайомих студенток, які теж їхали до Києва. В автобусі поруч із ним сіла красуня з першого курсу, одягнута в шубку з рудими плямами й розкішну хутряну шапку, насунуту мало не на самі очі. Ім’я в дівчини було Маргарита, але всі називали її Марго. Чорноволоса, коротко стрижена, з темно-карими очима й довгими пухнастими віями.

Спершу подивилася у вікно, потім — на Данила, який від того погляду глибоко втиснувся у сидіння, згадавши відразу про свої потерті штани, полатані чоботи й виношену куртку. Потім розсердився і демонстративно відвернувся. Дівчина образилася, кілька разів здивовано глянула то на Данилову спину, то на своїх подруг.

Так і їхали мовчки. Юнак заспокоївся і мало не задрімав, аж поки Марго першою не озвалася до нього, ненароком зачепивши ліктем:

— Ой, вибач.

Дань лише кивнув, але дівчина зраділа:

— А ти знаєш Київ? — запитала, ніби між ними тільки-но обірвалася розмова.

— Трохи, — відповів юнак. — А ти? — заговорив, щоб не подумала, що він дикун якийсь.

Марго захоплено розповідала, як вона часто бувала в Києві з батьками. Як її ще маленькою возили до лялькового театру і в цирк. Данило слухав і думав про себе, про батька, культура якого обмежувалася читанням Леніна, про мачуху, байдужу до майбутнього пасинків. Тільки Маріуца наповнювала дитячу душу всім, що надбало за життя її незбагненне серце. Згадалося, як одного разу поклала на столі виделки та столові ножі й почала онуків учити ними користуватися.