Валентина Мастєрова - Смарагд

— А що мені робити? — роздратовано запитав Данило. — З Давидом корів пасти чи з Лідією по селах старцювати? Що мені тут робити, бабо?

Маріуца дивилася на нього й мовчала. Ще з самого ранку заговорила з сином про онука, але той відрізав:

— Не хочу його бачити, щоб і ноги не було в моїй хаті. — Маріуца відкрила рота заперечити, та Григорій не дав: — Я все сказав.

Від Марти не чекала нічого, раділа вже з того, що син із невісткою помирилися й та ходила як шовкова. Але за Данила боялася.

— Скоро поїдеш вчитися, — намагалася розраяти, — дадуть гуртожиток, і якось переживеш… Зате вивчишся…

— Чого ти мені правду не сказала? — перебив її онук. — Чого?

— А що тобі дала правда? — Маріуца встала зі стільця, підійшла й сіла біля нього. — Я б і сказала, бо обіцяла твоїй матері, та тільки ж не тепер, коли в тебе вітер у голові. — Знітилася під зневажливим поглядом онука. — Чого ти сердишся? Рано було, тому й не сказала.

— А женити було не рано? — в’їдливо запитав Данило. — Чи не терпілося кудись подалі збагрити?

— Чого ти затявся? — й собі розсердилася Маріуца. — Думаєш, у Симона було б гірше? Верзе — сам не знає що. А я стільки років ховалася… Ось. — Полізла до кишені, дістала хусточку й розгорнула: на старих картах лежали золота обручка і срібний хрестик.

Данила мов струмом підкинуло.

— Це від Ізабелли. — Маріуца ніби й не бачила, як змінилося обличчя онука. — Вибирай хоч хрестика, хоч обручку.

Дань обережно взяв хрестик, потримав на долоні, а потім надів на себе.

— Добре, — чомусь зраділа Маріуца, — обручка нехай буде Юркові. А карти візьми — це також тобі. Я знаю ці карти — вони із Сербії, моя мати з такими ходила. Не загуби й не дуже кому показуй, бо я тебе знаю. — Хотіла щось іще сказати, але Данило, який побожно дивився на материні речі, забрав із її рук карти. Мовчки розглядав малюнки, потім перетасував і кинув перед собою.

— О, бабо, дорога випала, — промовив радісно. — Рання — завтра в технікум поїду, — пожартував і засміявся зі свого жарту.

— Дорога, — важко зітхнула Маріуца, — а ти бачиш яка?

— Яка вже випала. — Зібрав карти й сховав у нагрудній кишені. Закрив долонею кишеню, відчуваючи на дотик несподіване материне благословення, що прийшло через стільки років і заповнило теплом усю порожнечу, яку не змогли заповнити ні батько, ні мачуха.

Пізніше зайшла до хати Лідія.

— Надумався їхати — їдь, — сказала незадоволено, — а захочеться коли приїхати — Давид і Лідія тебе завжди приймуть, бо ти не тільки їхнього, а й нашого роду.

У цей час один із хлопчаків поліз до торбинки з харчами, що принесла Маріуца.

— Не займай! — гримнула на нього мати.

— Нехай бере. Чого ви? — Даню було незручно за торбинку, яка різнила його від напівголодних Дзингарів.

— А ти завтра що їстимеш — думаєш, батько тобі возом харчі возитиме? — Лідія переставила подалі спокусливу торбинку. — Він завтра й не згадає, що ти на світі є.

Данило сидів у фойє гуртожитку і чекав Юрка. Старший брат, на відміну від меншого, змалку однаково приймав усе, що робилося в сім’ї: коли батько виганяв із дому — йшов, кликав назад — повертався. Мовчки вислуховував Мартину лайку. Навіть до Маріуци не горнувся так, як горнувся Данило. Меншого брата любив, але любив й інших братів та сестру. Не опирався, коли батько виправив його на навчання до технікуму, навіть зрадів, що буде вчитися. І зовні дуже різнився від Данила: як і той, мав чорне волосся, але вже тепер не кучеряве, а ледь хвилясте. І карі, як у батька, очі. Та, на відміну від Григорія, погляд у Юрка був не суворий, а мовби трохи розгублений, як у людини, якій боязко й незатишно у цьому світі. Додому їздив нечасто, навіть на канікули залишався в технікумі й підробляв на господарському дворі.

До початку занять було ще далеко, і Дань не знав, поселять його чи ні. Роздивлявся стіни, обвішані плакатами, списками й об’явами, коли до нього підійшло кілька студентів-старшокурсників. Один зневажливо зміряв бідний одяг на Данилові й засміявся уголос:

— А це що за екземпляр — я таких раніше тут не бачив. Звідкіля ти, екзотична пташко?

— З Одеси, — відповів Данило не менш зневажливо й демонстративно відвернувся.

Старшокурсник засміявся, за ним засміялися інші, переморгуючись і позираючи на хлопця.

— Та ти ж воша колгоспна, — підступив до нього студент, одягнений у дорогі імпортні джинси. — Пика твоя і справді мені когось нагадує.

— Може, й нагадує, — не здавався Данило, — як в Одесі був. Тільки ні тебе, ні вас, — удавано розвів перед студентами руками, — я там щось не зустрічав. Може, не впізнав, бо ж ви по одежі — раби Божі, а по рожі щось не схожі.