— А чого — ні за кого? — перепитав зацікавлено Дяк. — А Данило?
— Данило? — Марта засміялася, і від того сміху так стислися кулаки у хлопця, що аж пальцям стало боляче. — Грицько замогоричив його в Рахів циганам.
— Як це? — не зрозумів голова.
— А так, — розповідала, як розповідають про когось стороннього, а не того, хто стільки років казав їй: «Мамо». — Уже й телеграма прийшла, що все гаразд. Обкрутили дурника, а тепер татусь п’є без просвітку.
При цих словах Дань мало не вискочив зі своєї схованки й не накинувся на мачуху з кулаками. Краще б вискочив, а не зціплював зуби. Спочатку не зрозумів, що відбувається під копицею, а коли зрозумів, сльози потекли по обличчю — волів би вмерти, аби нічого не чути. А Марта стогнала від насолоди, гаряче шепотіла коханцю слова безсоромні й хтиві. Потім на якийсь час усе затихло.
— Треба йти, — першою озвалася Марта.
— Треба, — ніби нехотя повторив за нею Дяк.
Данило чув, як вони підводилися, поправляли на собі одяг. До села пішли різними стежками, і спершу — Марта, а пізніше — її коханець.
Дань більше не спав. Із Рахова він їхав додому, бо десь глибоко у свідомості жевріла надія, що все, що з ним трапилося, було непорозумінням, помилкою. Нехай би він глянув батькові в очі й побачив там щось таке, що виправдало б того і розраяло його самого. Але ця ніч розтоптала в ньому надію, хлюпнула брудом у саму душу. І все для Данила стало ненависним. Не було шкода зрадженого батька. «Так йому й треба — то за матір». Але почувався зрадженим сам. Хотів думати про когось у цьому світі, хто б любив його по-справжньому, і не знаходив нікого. На Маріуцу сердився, адже й вона зрадила, хіба не знала, навіщо їдуть у Рахів. А чому нічого не розповіла про матір? Це найдужче боліло. Скільки років брехала, і кому він казав: «Мамо»? Оцій… оцій… що в усьому винна. Через неї мати пішла з табором. Через них обох.
— Я помщуся, — промовив уголос.
У селі заспівали півні. З одного подвір’я на інше котилося голосисте «Кукуріку-у-у!». Затихало ненадовго, потім вихоплювалося в іншому місці, немов за велінням невидимої диригентської палички — тим диригентом було сонце, що на сході вже пробивало пітьму.
Коли зовсім розвиднілося, Дань виліз зі своєї схованки. Щось ледь чутно зашелестіло в траві, і хлопець аж підплигнув від несподіванки — під ногами непоспіхом проліз вуж. «А може, й гадюка, — подумав із жахом. — Може, я з нею й ночував у копиці? Ну, чого ти? — заспокоїв сам себе. — Хіба ця гадина страшніша від тієї, двоногої?» У горлі знову перехопило, і він проковтнув уже не дитячі сльози.
Стояв під копицею і відчував, що не має сили йти додому. А більше йти нікуди. Вранішній вітерець війнув по обличчю, немов хотів остудити розбурхані почуття, але не остудив. Дань зняв туфлі й побрів по росі у протилежний від села бік.
До самого вечора блукав за річкою. Навіть передрімав під розлогим деревом, як колись, коли ще був малим. Втупився у клаптик неба поміж верхівками й думав: чи насправді дивиться хто звідти на землю? Чомусь страшенно хотілося, щоб дивився. Щоб отам, за хмарами, була не прозора безодня, а чиясь влада й сила. Знову й знову думав про матір, і так хотілося, щоб і вона була в тих небесах, щоб хоч уві сні…
Коли звечоріло, нарешті підійшов до батькової хати, знесилений і голодний. Довго стояв на ґанку і прислухався до голосів: дитячих, Мартиного, батькового, тільки Маріуци не було чути. Звично натиснув на ручку у дверях — сім’я саме збиралася вечеряти. Батько аж за столом підвівся від несподіванки.
— Не чекали, тату? — запитав з викликом і, мов уперше в цій хаті, зацікавлено обвів поглядом — побачив новий високий холодильник. Прочинив двері до зали — там на всю підлогу лежав новий килим. — Багато, видно, замогоричили. Скільки, тату?
— Звідки ти взявся? — Григорій змінився на обличчі, розгублено глянув на Марту, потім — на матір.
Маріуца заплакала вголос:
— Я ж тебе надіялася із правнучатами побачити, а ти, дурнику?…
Данило мовби не чув. З удаваною веселістю ляснув долонею по холодильнику:
— Путня річ і, мабуть, недешева. Тільки гроші, тату, доведеться вертати. Немає вже? А ти ось її віддай заміж, — підхопив на руки Мартину доньку. — За неї не менше дадуть.
— Виродку! — Марта вирвала з його рук дитину.
— Не виродку, а циганський вишкребку, — виправив Данило, не приховуючи в голосі знущання. — Жалко своє дитя віддавати, ще й у такому коханні народжене. Вилита дочка Дяка.
— Що? — зблідла Марта і замахнулася, щоб ударити по обличчю, але він перехопив руку й так відштовхнув, що мачуха відлетіла до стіни.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу