Валентина Мастєрова - Смарагд

До залізниці біг, не спиняючись, — боявся, що можуть перейняти. Побачив на платформі потяг і кинувся до вагонів. Але без квитка його ніхто не пускав.

— Циган? Ану йди звідси! — проганяли провідниці у потертих залізничних формах.

Біля останнього вагона стояв провідник із шапкою рудого волосся і сонним обличчям.

— Дядечку, — кинувся до нього Данило, — пустіть мене — я вам усю дорогу слугуватиму. Що хочете, робитиму, тільки візьміть заради Бога.

— Циган? — і провідник заступив собою вхід до вагона. — Ти ж мені всіх пасажирів обчистиш.

— Я? Ні! — Данило вчепився рукою в поручень, бо в цей час потяг рушив. — Візьміть, бо впаду під колеса!

— Чортів циган, залазь, — ухопив його провідник за руку, — бо ще й справді упадеш. — У вагоні глянув Даню в обличчя: — Наче й циган, а очі… Ти, може, який грузин?

— Я сам не знаю, хто я, — стомлено відповів Данило, — але не злодій — це точно.

Від провідника дізнався, що їдуть до Львова, потім — до Києва, і зрадів. Розносив пасажирам чай, підмітав у вагоні, аж поки його не побачив начальник потяга.

— А це що за явлєніє? — запитав здивовано. — Ти що тут робиш?

Данило йшов йому назустріч із віником і відром. Начальник ухопив його за рукав і повів до провідника:

— Хто це?

Той глянув на Данила і винувато провів рукою по рудій шевелюрі:

— Та… племінник мій. Везу ось із Рахова додому.

Начальник потяга недовірливо подивився на нього й на Данила:

— Щось він у тебе наче не рудий.

— А-а, — посміхнувся провідник. — Так це моя сестра вийшла заміж за грузина. Чого — хороша людина, і племінник у нього вдався.

Несподівано для юнака чужий чоловік турбувався про нього, наче рідний. Приніс із ресторану їжу, купив на станції пиріжки й морозиво, а коли всі пасажири вляглися спати, довго розповідав про своє життя «на колесах». І потім здивовано слухав його розповідь.

— Воно ж у вас, циган, не як у людей, — розмірковував уголос. — Думаю, то батькова робота. І брата твого випхали рано в технікум, аби вдома не був. Мачуха — це тобі не рідна мати. То ти й справді не знав, що вона не рідна? — скидав на Данила зацікавлений погляд. — І що тепер будеш робити — вдома ж тобі ніхто не поріднішав за цей час?

Данило й сам про це думав. Монотонно стукали колеса, наче заколисували, а він лежав на верхній полиці й не міг заснути. Домівка притягувала й водночас відштовхувала, але тепер він знав, чому відштовхувала. І понад усе йому хотілося зайти в хату й поглянути батькові в очі.

Та, коли дістався до села, додому не пішов. Сидів під копицею сіна, аж поки небо не всіялося зорями. Туга, що охопила його в Рахові, не відпускала й досі. А ще він боявся, бо ніколи в собі не відчував такої ненависті, як тепер. І та ненависть була до людей, яких іще вчора вважав рідними.

Із лугу потягло прохолодою, Данило з жалем глянув на поодинокі вікна, у яких горіло світло, і заходився смикати сіно та лаштуватися на ніч у копиці. Висмикав простору дучку, заліз і сіном закрив за собою вхід. Усередині було тепло і так солодко пахло сухими травами, що в Даня залоскотало в носі.

Незчувся, як заснув. Прокинувся від того, що хтось розмовляв біля самої копиці. Завмер, аж дихати боявся, бо в жіночому голосі впізнав Марту. Перша думка була — Симон повідомив батькові про втечу й ось тепер його шукають. Але наступної миті юнака кинуло в холодний піт — мачуха грайливо дорікала комусь, що стільки днів не зустрічалися:

— Розлюбив — так і скажи. Чи жінка до своєї спідниці прищипнула?

Натомість у відповідь почув щось воркітливе, незрозумілі слова, потім млосні звуки, схожі на солодкий стогін, — Марта з кимсь цілувалася. Данила кидало то в жар, то в холод, але він боявся поворухнутися.

— Скажи, що любиш, — домагалася Марта.

— Люблю, а чого б я серед ночі аж сюди крався. — По голосу Данило пізнав голову сільської ради Петра Дяка, який був іще й хрещеним батьком усіх Мартиних дітей. — Думаєш, так легко відбрехатися? Тобі добре — твій уже п’яний.

— Набрався, як свиня, — промовила зневажливо Марта. — Коли його з тих парторгів попруть, бо вже від горілки не просинається?

— Попруть, то нам не краще буде, — повчально заперечив Дяк. — Тоді не вирвешся з дому так просто.

— Боюсь я його… Нехай він боїться… — Марта неголосно засміялася. — Візьму і кину…

— Не роби дурниць — нам і так добре. — У голосі Петра Петровича чулася засторога.

— Добре? — перепитала Марта з відвертою насмішкою. — Тільки щоразу мені треба відбиватися від тієї старої відьми. А ти — добре… Ну, нічого — я її провчу. То вона трималася за циганських вишкребків, а тепер ні за кого буде триматися. Хай подякує, що я її до своїх дітей допущу.