Валентина Мастєрова - Смарагд

Одного разу, взимку, прийшов пізно, загрозливо постояв у дверях, потім гаркнув на всю хату:

— Де моя нагайка?

Марта кинулася одягати своїх дітей, Маріуца лежала на полику й не ворухнулася. Дань хворів і теж не піднявся з ліжка.

— А ви чого порозлягалися? — визвірився на них Григорій. — Ану, марш із моєї хати! — і, похитуючись, пішов по нагайку.

Дань підвівся, ліг коло баби. Григорій зайшов до кімнати, побачив їх обох і підняв нагайку.

— Тату, — притулився злякано до Маріуци хлопчик, — не бийте мене — я хворий.

— Встать! — наказав батько. — Я кому сказав — встать! — і з силою ударив нагайкою по столу.

Несподівано Дань сплигнув із полика, схопив на підлозі чобота і теж ударив чоботом по столу.

— Убивайте! — крикнув батькові в обличчя. — А я на холод не піду!

Григорій спочатку оторопіло дивився на сина, потім просичав:

— Щеня. Уб’ю!

Під поликом лежав молоток, Данило миттю схопив його і подав батькові.

— Убивайте, тату, а Бог прийме мою душу, — дивився батькові в обличчя поглядом, якого Григорій уже не розумів. Але з того часу ніколи не тікав із хати, коли інші діти й Марта ночували по сусідах.

— Один ти? — питав його батько. — Ну ти будь, тобі можна.

Даню часто хотілося піти з дому. А коли грався із сусідськими дітьми в піжмурки, ховався так, що його довго не могли знайти. Одного разу, ховаючись, протиснувся у двері напівзруйнованої церкви. Давня церква була порожньою, тільки лики святих проступали з-під посірілої крейди. Хлопчик зачаровано дивився на сонячні промені, що ніби прорізувалися крізь купол, під яким літали голуби. Не розумів, чому захотілося плакати, але плакав, наповнюючи риданням церковну порожнечу.

Хоча й підріс, ніщо так не приводило його в незрозуміло-трепетний стан, як спів сільських півчих. Одного разу поховали самотню стареньку, і він подумки питався у себе, що воно для мертвого — «вічная пам’ять».

— Хто цю бабусю пам’ятатиме? Ніхто, — відповідав сам собі. — А мабуть же, треба, щоб хтось згадував. Тоді я буду.

Наступного дня прийшов до хати покійниці, прокрався усередину через діряву стріху і довго думав, що взяти на «вічную пам’ять». Зняв невеличку ікону на покуті, приніс додому й поставив на печі, біля комина. Але так йому не сподобалося, і він повісив над поликом, де спала Маріуца.

— Де це ти взяв? — злякалася баба, коли побачила ікону. — Невже украв?

— Я не вкрав, — образився хлопчик. — Я на «вічную пам’ять» узяв.

— Як узяв, у кого? — допитувалася та стурбовано.

У цей час до хати зайшла Марта, Маріуца лише встигла штовхнути онука, щоб мовчав.

Марта відразу побачила чужу ікону на стіні.

— Мамо, то — картинка, — запобігливо промовив до неї хлопчик.

— Бачу, що за картинка. Хіба мало богів висить он у вас на покуті? Тепер будеш розвішувати ще й по всій хаті — зніми.

— Мені хочеться, — спробував умовити Данило.

Марта більше нічого не сказала, відштовхнула хлопчика і сама полізла знімати ікону.

— Нехай висить, — заплакав Дань, — краще вдарте мене. — Став на подушки, складені на полику, подушки розвалилися, він упав і мало не зіштовхнув Марту на підлогу.

— Ах ти ж, вишкребку циганський! — Марта розлютилася, ухопила ікону і вдарила нею хлопчика по голові. Тонке дерево і скло розлетілися на всі боки, в руках залишилася одна рама. Даньо якусь мить стояв, оглушений тим ударом, потім сплигнув із полика, вибіг на кухню, схопив тарілки на столі і хряснув ними об підлогу.

— Я знала, що це добром не скінчиться, — чомусь тихо промовила Марта.

— Бабо, — у Данила тремтіли руки й кривилося плакати обличчя, — бабо, ми тут зайві?

— Цить, дурку, цить, — та обняла його за плечі й пригорнула до себе.

Увечері, коли всі поснули, він встав зі своєї постелі й ліг коло Маріуци, яка не спала і раз у раз важко зітхала.

— Бабо, — попросив тихенько, — розкажи мені: чого мати й батько нас не люблять?

— Видумав таке, — розсердилася Маріуца. — Іди спи.

— Я знаю, — торкнув її лагідно за руку, — я знаю, що ми тут чужі.

— Що знаєш, то тримай при собі, — попросила його Маріуца, — бо ще малий і в тебе немає іншої домівки.

У неділю Григорій і Марта часто їздили до міста. Одного разу Юрко й Данило упросилися з ними, уперше ходили по базару, роззиралися на всі боки. Загаявшись, Данило мало не штовхнув жінку, яка поставила на землю кошик, дивилася кудись угору і хрестилася. Він теж глянув туди й завмер — зовсім близько сяяв на сонці золотий купол церкви.

Хлопчик іще ніколи не бачив діючого храму й спочатку несміливо ступив на подвір’я, потім зайшов усередину. Вражений, стояв під стіною, неподалік від дверей, і немов розчинявся в цьому, досі незнайомому, світі. А на базарі гучномовець раз у раз повторював: «Громадяни, загубився хлопчик одинадцяти років. Його прикмети: чорне кучеряве волосся, блакитні очі…»