Валентина Мастєрова - Смарагд

— Що вже буде, — сказала уголос, перехрестилася й пішла до хати. Тремтячою рукою прочинила двері й оторопіла.

— Ну, що там? — питали нетерпляче з вулиці, але вона не відповідала.

Коли перший переляк минув, промовила сама до себе:

— Наче дитя чиєсь. — Але підійти ближче боялася. Вийшла на вулицю. — Наче дитя, — промовила невпевнено.

— Еге, дитя, де б воно тут узялося, — то вражина дитиною перекинулася, — промовила Настя.

— А півні? — заперечила та, що читала Псалтир.

— Точно, — сміливіші знову попросовували голови у двері, хрестячись і промовляючи молитви. Як і раніше, з-під лави стирчали черевики, але вже було видно і старі штанці.

— Чи не Марини-циганки онук? — здогадалася одна з жінок. — А вони ж село стеленули, шукаючи.

Григорій сам прийшов по сина. Спочатку зрадів, коли почув, що той знайшовся, але потім його волохаті брови загрозливо зійшлися на переніссі. Додому не вів хлопчика, а тягнув, бо той не встигав не те що йти, а й бігти за батьком. Удома взяв нагайку — вона, як і на хуторі, служила Григорію, хоча й не лежала тепер під портретом Леніна, а висіла на кухні. Маріуца хотіла заступитися за онука, та син виштовхав матір за двері. Через хвилину Дань закричав, упав на коліна й підняв над головою руки. Це ще більше розлютило батька, і він замахнувся з усієї сили, але нагайка зачепилася за електричний шнур, на якому висів плафон. Матове скло дзенькнуло об підлогу й розлетілося на скалочки. І відразу на кухню вбігла Марта.

— Що тут таке? — глянула на розбитий плафон, на оторопілого чоловіка і вхопила за комір Данила, що стояв на колінах, увібравши голову в плечі. — Тебе і вбити мало, циганський вишкребку!

— Тоді вбийте і мене, і старшого! Чого ви тільки одного його убиваєте? — закричала у дверях Маріуца.

Григорій кинув на підлогу нагайку, люто глянув їй в обличчя:

— Не лізь не в своє діло.

Нараз всі завмерли — Дань зробився білим, очі помутніли, і він упав Марті під ноги.

— Убив! — закричала в нестямі Маріуца, кинулася до онука, але її випередив Григорій — ухопив сина на руки.

— Води! — крикнув Марті. — Бризни на нього водою!

Хлопчик нарешті отямився, але побачив близько батькове обличчя, і його очі розширилися від жаху. Григорій глянув у ті очі й швидко передав сина Маріуці:

— На. Та ще загубиться… — Погрозливо подивився спершу на матір, потім — на дружину.

Марта на ці його слова розсердилася, але промовчала, тільки смикнулися тонкі губи.

Він був суворим не тільки вдома. У колгоспі теж мало до кого звертався із привітливим словом, більше наказував. Та головного інженера цінували й побоювалися. Але Григорію весь час не давала спокою думка, що день у день точила мозок. Давно підрахував, коли парторг, що мав тут більшу вагу, ніж голова, піде на пенсію. Приміряв на себе владу парторга і сумнівався, що її отримає. «Можуть прислати когось чужого. А можуть і не прислати, якщо на місці буде підходяща кандидатура».

Ходив на всі партійні збори, виступав і часто сам визивався виконувати доручення. Удома й на роботі на столі у нього завжди лежало кілька томів Леніна, які він постійно перечитував. Одного боявся: щоб ніхто не дізнався про зв’язок з Ізабеллою, бо насправді то був не законний шлюб, а тимчасова примха, за яку тепер доводилося платити, приховуючи від людей ім’я справжньої матері його синів. Не раз дорікав собі, що після інституту добровільно поїхав у ту циганщину, як подумки називав Закарпаття. Не поїхав би — не було б у його житті Ізабелли. «Тоді не було б і Марти, — заперечував сам собі. — Заради Марти…» Любив Григорій Марту, любив по-своєму, боячись, щоб жінка не дізналася про всю глибину його почуттів, бо часом здавався сам собі, наче глина у міцних руках — розімни й ліпи що хочеш.

Минув рік, як він із родиною поселився в новому будинку. У сім’ї додалося — Марта народила сина. Дитина прийшла на світ кволою, часто хворіла і плакала. Та одного разу Григорій прокинувся не від плачу немовляти — плакав Данило. Плакав голосно й щось кричав уві сні. Григорій не витримав, зайшов до кімнати, де спала мати і старші сини. Увімкнув світло.

— Розбуди, — звелів Маріуці, що шепотіла біля онука молитву, — а то весь будинок на ноги поставить.

— Не йди! — кричав хлопчик. — Не йди, не кидай мене самого!

Григорій спершу дивився на сина, потім перевів погляд на матір:

— Чого це він?

— Не знаю. — Маріуца поклала долоню на чоло онуку. — Ніби не гарячий.

Данило розплющив очі й безтямно втупився перед собою.