Валентина Мастєрова - Смарагд

Дань бачив, що вони йдуть назад, але щось не давало йому висмикнути свою руку з теплої долоні. Хлопчику стало так хороше, як ніколи раніше. Він боявся не сподобатися Ізабеллі й, хоча зовсім не розумівся на конях, відповів:

— Гнідих люблю. І щоб не брикалися.

— Таких і куплю. — Ізабелла відчувала, що сама стала дитиною і вірила в те, що говорила. — І навчу ворожити, по-справжньому. Ось, дивися, які в мене карти, — шаснула до кишені, дістала карти й розгорнула віялом. — Бачиш — таких тепер ні в кого немає, а в тебе будуть.

— Ух ти! — Хлопчик зачаровано дивився на карти. — Точно віддаси, а не обдуриш? Я тобі знаєш, що дам? — Мацнув по своїх кишенях, але вони були порожні. Розчаровано опустив руки, винувато глянув на Ізабеллу: — Саме немає нічого.

— Я тобі так віддам, — заспокоїла Ізабелла й радісно скуйовдила кучері. Ледве стримувала бажання ухопити сина й побігти від хутора і від табору, загубитися в цьому великому світі. Нехай і ненадовго, бо вже давно відчувала, що все для неї тепер ненадовго.

Виходили з лісу, а їм назустріч спішила з циганками схвильована Маріуца. Побачила Даня і ще здалеку посварилася на нього пальцем. Підійшла, але онуку нічого не сказала, тільки уважно глянула в очі Ізабеллі:

— Думай, що ти мені їх залишила, тільки мені. Воно, може, так і є, Ізо. Не журися й живи своїм життям — ти молода. А в мене тільки й радості, що оці діти.

Данило не розумів, про що говорили дорослі, але заплакав, коли Ізабелла випустила його руку зі своєї. Так гарно йому ще ніколи не було, і він не хотів залишитися без цього незвичайного тепла і чогось такого, чого не розумів і не знав досі.

Циганки пішли. А Данилко й Маріуца стояли й дивилися їм услід. Хлопчик схлипував, а баба гладила його по голові, намагаючись заспокоїти й заспокоїтися сама. Почувалася винною перед Ізабеллою за той біль, що носила в серці молода циганка, за те, що не віддала материнському серцю утіхи — її дітей. І хоча була впевнена, що зробила правильно, з тугою дивилася на високу худорляву постать, яка поволі віддалялася.

— Вони хороші, правда, бабо? — обізвався хлопчик першим. — Я підросту й теж піду з ними. А тітка Ізабелла… — Хотів розказати про кибитку і коней, але баба не дала:

— Цить, — перебила онука, — може, й підеш. Тільки ні батькові, ні матері не кажи про це. І не кажи нічого про сьогоднішніх родичів, бо тоді вони більше не прийдуть.

Марта поверталася додому завжди першою. І хоча всі домашні клопоти лежали на Маріуці, їй теж ніколи було присісти. На роботі простіше й легше, а домівка обтяжувала молоду жінку. Хотілося мати свою сім’ю, але не таку — з чужими дітьми й свекрухою-циганкою. Розуміла — в усьому винна сама, і виправдовувалася тим, що не знала Григорія. Хіба ж думала, що не віддасть Ізабеллі дітей. А він не віддав, повісив їй на шию циганських вишкребків і привіз у халупу, де ніде було повернутися і де хазяйнувала ця стара відьма. Добре, що скоро переїдуть у нову хату, а то б у неї терпець увірвався.

По дорозі до хутора багато встигала передумати. Сьогодні вловила себе на тому, що думає про Ізабеллу. Воліла б не зустрічатися з нею ніколи. Але ж її діти… Ще Юрко — нічого, а Данило буде волоцюгою або й гірше. Звісно — порода, яка мати…

Кілька років Ізабелла десь ходила з табором. Дарма, що Марта про неї нічого не чула, — ненавиділа, як люди ненавидять тих, хто знає усі темні відтінки їхньої душі. Ізабелла не тільки знала — могла б кинути їй найобразливіші слова, і ті слова були правдою. Цього найбільше боялася Марта, але добре, коли б Ізабелла прийшла з табором і забрала своїх дітей. Нехай би і вкрала, хто б її шукав? Чоловік? Хіба для виду — Марта бачила, що у серці Григорія не було місця для своїх синів.

Поставила велосипед під повіткою, зайшла до хати й побачила під столом кілька папірців із цукерок.

— А це де взялися? — запитала підозріло в Маріуци, що рушником витирала тільки недавно вимитий посуд.

— Я зашептала, — відповіла та байдуже.

— А кого шептала, звідки? — допитувалася Марта.

— Ти що — міліціонер, щоб про все розпитувати? Люди та й годі. Нащо воно тобі? — розсердилася несподівано свекруха.

— Уже й запитати не можна, — образилася невістка. — А хлопці де — знову по хутору байдикують?

— Не байдикують — траву худобі рвуть на вечір, бо я сьогодні не нарвала — люди завадили.

Більше їм не було про що говорити. Марта тільки подумки пожалкувала, що хлопці вдома і що її надія на Ізабеллу не справдилася.

Восени сім’я переїхала в хату, збудовану колгоспом Григорію і Марті. Хата була просторою, світлою, не те що Маріуцина халупа. Одне лише не подобалося Марті — в новій хаті житимуть не тільки її діти, а й чужі. Та вона нікому про це не говорила, навіть боялася, щоб у селі не дізналися, що Юрко й Данило не її сини.