Валентина Мастєрова - Смарагд

— Гриша їде, — промовила до Марини, яка великим ножем кришила біля старих ночов кропиву. — Спитає, чого так пізно пораємось.

Свекруха відірвала погляд від роботи, подивилася на невістку:

— Скажеш — корова відірвалася з прив’язі, то ходили шукати.

— Сама йому й скажеш.

Марта швидко зайшла до хати, щоб першою не зустрітися з чоловіком.

Син не сказав матері нічого й ні про що не спитав — мовчки завів мотоцикл у двір, зняв із голови шолом і сердито кинув у коляску. Марина теж не озвалася, тільки глянула і знову заходилася кришити кропиву.

— Де хлопці? — запитав Григорій у дружини, коли зайшов до хати.

— На печі он, — показала Марта рукою в бік печі. — А що таке?

— Нічого. Винеси у двір води й рушник — я трохи умиюся. — У голосі чоловіка були втома й роздратування.

Марта швидко винесла, а на подвір’ї боязко запитала:

— Бачив, скільки циган понаїхало?

Григорій не відповів, і вона мовчки зливала йому на руки теплу воду, милуючись міцними м’язами й густою засмагою. Посміхнулася назустріч суворому погляду, коли він розігнувся, узяв рушник і витер обличчя. Але чоловік ніби не помітив тієї посмішки.

— Дітей на вулицю не випускати, — наказав, дивлячись кудись поза дружиною.

— Ти думаєш, і вона з ними? — у Марти схвильовано затремтів голос.

— Навряд, — Григорій обернувся услід матері, що з дійницею пішла до корови. — Вона тут ніколи не була і навіть назви хутора не знає.

— Не знає? — здивовано перепитала дружина. — Ти їй не казав?

— А вона й не цікавилася. — Лише тепер подивився в обличчя дружині, посміхнувся. Марта зніяковіла від тієї посмішки й, наче дівчина, опустила очі. — Думаю, вона десь на Галичині, у родичів. Сюди не прийде. Що їй тут робити?

— А діти? — мимоволі вихопилося у Марти.

— Що — діти? Вони їй потрібні? — кинув сердито. — Коли б думала про дітей, то не лишила б і не потяглася з табором. Завтра вранці скажу, щоб забиралися, — не проганяти ж на ніч. А мати нехай і на поріг не пускає.

— Так вона тебе й послухає. — Марта зайшла за чоловіком до хати, заходилася готувати вечерю.

— Послухає, — промовив самовпевнено Григорій, узяв на комині великої печі сірники й засвітив гасову лампу. — Чогось дітей зовсім не чути — нехай злазять їсти. — Зазирнув на піч — дві кучеряві голівки лежали на старих подушках. — Позасинали голодні, — глянув на дружину й додав розважливо: — Нічого, завтра наїдяться.

До хати зайшла Марина, поставила на лавку дійницю з молоком, запитливо глянула на Марту, потім — на сина і заспокоїлась.

Вона виглядала б іще не старою, коли б не сивіюче волосся. Була із сербських циган, яким Франц Йосип дарував графський титул за особливі заслуги перед королем. Під час Першої світової війни цей титулований рід кинув батьківщину й пішов блукати по світах разом з іншими у пошуках кращої долі. Частина їх обрусіла, а частина, як і раніше, кочувала невеликими таборами. По дорозі не цуралися заходити до одноплемінників, що жили осіло. Марина зовні жила селянським життям, але в душі була циганкою, і час нічого не міняв. Ця роздвоєність Марини — Маріуци пов’язувала її з минулим і часто сварила із сім’єю, яка гордувала такими родичами.

Сьогодні нарочито довго поралася на вулиці, раз у раз позираючи на багаття, де було видно темні постаті. Раніше б і сама пішла туди, допізна сиділа коло вогню, що зігрівав і досі її душу, розпитала про знайомих та родичів. Потім забрала б до себе стільки старих і малих, скільки могла вмістити її маленька хата.

Цигани знали Маріуцу й робили чималий гак на своєму шляху, щоб її провідати. По кілька днів жили на хуторі: старші сиділи днями в саду, а молодші розходилися по навколишніх селах — ворожили, дурили, випрошували. Хлопці пасли коней біля річки, чоловіки лагодили кибитки, щоб потім знову їхати далі. Дякували Маріуці за гостину й рушали, обіцяючи колись іще заїхати. А вона з табором, що від’їжджав, кланялася родичам і тим, кого знала і пам’ятала.

Із цього табору ніхто не зайшов до Маріуци. Вона б сама пішла туди, та боялася сина. Потім вирішила, що то незнайомий табір, бо такого ще не було, щоб її двір обминули. Позакривала худобу і стала на подвір’ї, роздумуючи, куди йти, — в хату йти не хотілося. Відчинила хвіртку на вулицю, але її спинив Григорій:

— Куди це ти, мамо?

Хотіла сказати, що іще її воля іти, куди хоче, та не сказала. Постояла у хвіртці, потім мовчки повернулася до хати.

Вранці син, аж поки не поснідав і не почав збиратися на роботу, не обізвався до неї. А коли вже йшов, у дверях обернувся: