Валентина Мастєрова - Смарагд

— Не додумайся циган впустити, — сказав, мовби Маріуца була не його матір’ю, а кимсь чужим і недоумкуватим.

Та спершу розгубилася, а потім вийшла за ним у двір і кинула, як могла, зневажливо:

— А сам ти хто? Поглянь на себе у дзеркало. — У голосі матері була неприхована образа.

— Я, мамо, — Григорій не дивився на неї, а взявся за руль мотоцикла й, упираючись, повів до воріт, — я — інженер із вищою освітою. По паспорту — українець, як ти знаєш. І дід у мене був не конокрад якийсь, і батько не волочився по світу, а хату оцю збудував і колгосп на ноги піднімав. — Зупинився перед ворітьми, сам собі відчинив, потім подивився у той бік, де стояв циганський табір. — І я не хочу, щоб твоїми немитими родичами смерділо навіть у дворі. Хоча я зараз їх потурю від хутора, а не поїдуть — міліцію викличу.

— Що? — змінилася на обличчі Маріуца. — Міліцію? Ще не було такого…

Але син не дослухав, вивів мотоцикл на вулицю і поїхав у бік табору. У неї болісно стиснулося серце, коли побачила, як за кілька хвилин там заметушилися, почали впрягати у кибитки коней. А потім табір пішов. Не витираючи сліз, Маріуца стояла біля ґанку, скривджена не тільки сином, а й оцим слухняним від’їздом одноплемінників.

Трохи пізніше велосипедом на роботу поїхала Марта. Маріуца залишилася з дітьми сама, попоралася і зайшла до хати. Зібрала на столі немитий посуд, хотіла нести, щоб поставити на лавку біля печі, та мало не впустила — двері відчинилися, і на порозі стала розповніла, із сердитим обличчям циганка.

— Захаріє! — зойкнула Маріуца.

— Ага, — кивнула та і додала замість вітання: — Може, й ти нас уже відцуралася, як твій синок?

— Таке скажеш. — У Маріуци знову на очі навернулися сльози. Вона поставила посуд на лавку й підійшла до циганки. — Здрастуй, сестро. — Першою обняла Захарію. — Скільки не бачилися. То ви не поїхали, а я думала — він вас прогнав.

Захарія відсторонилася від сестриних обіймів, якийсь час мовчала, потім обвела поглядом хату. Глянула на портрет Леніна й здивовано запитала:

— Він що у тебе — партєйний?

Маріуца й собі глянула, мовчки хитнула головою.

— Ну, та нічого, — ніби опам’яталася Захарія. — А де твої онуки? — дістала з кишені широкої спідниці жменю цукерок, зазирнула на піч, звідки на неї дивилися дві пари цікавих оченят. — Ану злазьте, — обізвалася голосно, — нехай баба Захарія подивиться на вас.

Спочатку на полик сплигнув Даньо, за ним — несміливо Юрко.

— Ого, які циганчата! — радісно вигукнула Захарія і кожного наділила цукерками. У цю мить двері знову відчинилися і зайшли молоді циганки. Маріуца не знала їх, але запросила до столу разом із сестрою. Швиденько дістала зі своєї схованки пляшку вина, внесла з комори яєць та сала. Коли діставала з печі горщик із борщем, несподівано обернулася і глянула на високу худорляву циганку з блідим обличчям, яка не сіла до столу, а стояла біля дверей і змучено дивилася на дітей.

— Молодице, щось ти не так на моїх дітей дивишся. Хто ти така? Захаріє, — запитала тривожно сестру, — кого ти мені в хату привела?

Захарія мовчала, мовчала й молода циганка.

- Іза, — здогадалася Маріуца. — Ізабелло, це ти? — Розігнулася від печі й злякано стала перед циганкою. — Іди собі, — попросила схвильовано. — Або почекай, ось на, — тицяла їй хліб, сало, та молода жінка відштовхнула від себе руки Маріуци.

— Я прийшла за своїми дітьми, — промовила тихо. — Я заберу їх, і ти мені на дорозі не стій.

— Заради Бога, вийди з хати, — заблагала Маріуца.

— Вийдіть обидві, — промовила враз стомлено Захарія, — ви ось дітей налякали.

Вони деякий час мовчки стояли біля старої яблуні, де їх ніхто не міг чути.

Першою заговорила Маріуца:

— Он ти яка. Скільки із сином жила, а я тебе тільки зараз бачу. Чому ж ти від нього втекла і діток своїх покинула? — дорікнула мимоволі. — А тепер хочеш забрати, коли вони Марту матір’ю називають.

Краще б не казала. Ізабелла зойкнула і знесилено прихилилася до яблуні. Обличчя її стало зовсім білим, а очі з ненавистю вп’ялися у Маріуцу.

— Юрко слабкий, а Дань сильний, — заговорила зовсім не про те, на що чекала немолода циганка. — Виросте, він помститься за мене.

— То ти ще й хочеш помсти, — відступила від неї Маріуца. — Геть із мого двору, — і рішуче вказала рукою в бік дороги.

Ізабелла, немов отямилася, злякано повела поглядом на дорогу, а потім заговорила, гарячково обнімаючи руками шершавий стовбур дерева:

— Я дітей не кидала — нехай не брешуть. Це твій син до хати привів ту… — лайнулася грубо, по-чоловічому. — Сказав — тепер вона буде йому за дружину. Як ти думаєш, що я тоді відчувала? — Її руки ковзнули по яблуні й безсило опали, стримувані сльози потекли по обличчю. — Тобі розказати, Маріуцо, як мені хотілося вмерти? Чи як надумалася убити твого сина й ту тварюку? Я не від дітей тікала, а від того, що в мені робилося. Тепер усе, тепер нехай живуть, але дітей мені віддай, і я піду. — Рішуче ступила у напрямку хати, та Маріуца стала на її шляху.