Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Буде класно, от побачиш, — зрадів таке чути Бенедикт. — А знаєш, я придумав, як назву свою збірку.

— Як?

— «Назустріч вітру».

— Бо кораблі пливуть за вітром, а ми йому назустріч йдем? — підморгуючи, процитувала Анна.

— Саме так, — кивнув юнак. — І на обкладинці будемо ми з тобою. Я домовився з Євою, і вона завтра приїде, щоб малювати нас.

— Це прекрасна ідея, — обійняла коханого дівчина.

А коли вони прийшли додому, в порозі Бенедикт звалився з милиць. Анна пробувала його підвести, та нічого не вдавалось. Потім Рута повільно підвезла візочок, і Бенедикт у нього сів. Тепер це були його нові ноги. Вони були не такі вже й погані — возили Бенедикта, куди тільки йому заманеться. Усі дивились на нього з сумом, а він, зараза, усміхався.

— Чому не питаєш, чого я вже у візку? — запитав Бенедикт Єву, коли вона наступного дня прийшла малювати картину, яка стане обкладинкою його збірки.

Вона ставила мольберт і розставляла фарби. Прикинулася, що навіть не почула хлопцевого запитання. Його це трішки дратувало, він хотів, щоб люди не соромились цієї теми.

— Чуєш? Ти навіть не дивишся на крісло — що таке?

— А що я маю питати? — відрізала Єва. — Все і так зрозуміло. Твоя хвороба прогресує, для чого тикати у це носом зайвий раз?

— Просто я хочу, щоб ти почувалася вільною і не думала, що мені боляче про це говорити, — пояснив Бенедикт.

— Я так і не думала, — буркнула Єва.

— Вам чимось допомогти? — зайшла у вітальню Таня.

— Так, — мовила художниця. Вона ніби зраділа, що не продовжуватиме попередньої теми. — Потрібно зробити фон, пропоную завісити вікно якоюсь однотонною скатертиною, бо ваші штори в орнаментах, а потрібне чисте тло.

— Добре, зараз зроблю, — кивнула Таня.

— А де я можу набрати води?

— Ось там, на кухні.

Йшли приготування до ще одного творчого процесу. Бенедикт тільки спостерігав за всіма. Останнім часом усе, що він міг, — це спостерігати. Звісно, в його грудній клітці щось нило через те, що помаленьку він втрачає незалежність, та він щосили пробував ігнорувати це ниття.

— І що це буде за малюнок? — спитала Анна, коли ввійшла у кімнату. Дівчина питальним поглядом зиркнула на поки біле полотно і на завішене білою тканиною вікно.

— Це буде ваш портрет, — відповіла Єва. — Але я хочу, щоб ви роздягнулися.

— Що?

— Я хочу, щоб ви були оголені, — повторила художниця.

— Ну, мені, напевно, треба вийти, — засоромилась Таня і подріботіла з кімнати.

— Ти хочеш, щоб ми були голі? — не розумів Бенедикт. — Перед тобою?

— Мене можете не соромитися… І не до кінця голі… Ти, Бенедикте, можеш залишатися в трусах, а ось тобі, Анно, бюстгальтер все-таки доведеться зняти, — спокійно продовжувала Єва. — Просто я почитала твої вірші і думаю, що така картина підійде якнайкраще… Ваші молоді й інтимні тіла — такі ж, як і твої ніжні вірші.

— У цьому щось є, — прошепотіла Анна. — Я згодна.

Дівчина почала знімати із себе одяг. Ось так просто, ніби Єви тут взагалі не було. Бенедикта це здивувало. А коли дівчина з легкістю зняла ліфчик, в нього взагалі роззявився рот.

— Труси теж знімати? — спитала вона Єву.

— Ні, можеш бути в них, ти і так стоятимеш за Бенедиктом… А ти чому не роздягаєшся? — зиркнула вона на хлопця в кріслі. — Ти ж і так помираєш — невже ще чогось соромишся?

Анна спохмурніла, а Бенедикт усміхнувся.

— Що? — зловила обурений погляд Анни Єва. — Він хотів, щоб я вільно про це говорила… Я і говорю… Що йому соромитися? Він і так без п’яти хвилин мрець.

Бенедикт аж зареготав, так його смішила реакція оголеної Анни.

— Ну вас в баню, — махнула рукою вона і рушила до білої тканини. — Роздягайся, і будемо позувати цій найтолерантнішій у світі художниці.

Хлопець розслабився. Він почав роздягатись. Анна хотіла підійти і допомогти коханому, та він зупинив її. Поки він може це робити сам, він робитиме.

Потім під’їхав до білої тканини і став перед Анною, обличчям до мольберта і художниці. Вона кілька секунд дивилась оцінювальним поглядом.

— Анно, поклади руки на Бенедиктові плечі, — попросила вона. — Але спершу розпусти волосся.

Дівчина витягла шпильку, і волосся впало їй на плечі. Воно, до речі, ще досі мало синій відтінок. Бенедиктове теж. Потім вона делікатно поклала руки Бенедиктові на плечі, від чого у нього аж мурашки пішли по шкірі. Єва кілька секунд дивилась то на них, то на полотно. Хлопець із дівчиною — на неї. Всі мовчали.

— Прекрасно, ну тоді поїхали… дивіться на мене… — мовила художниця і зробила свій перший штрих.