Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Коли почала прогресувати Бенедиктова хвороба, всі моменти його життя, за якими він так полював, мали б асоціюватися йому тільки з нею. Мали б… Та такого не було.

Коли він згадував початок осені, він не згадував те, що почав ходити вже на двох милицях, він згадував прекрасні вечори і ранки, проведені з коханою. Він згадував закінчення його найпрекраснішого в житті літа, хоч, на жаль, і останнього. Він згадував довгі вечори, проведені в Рутиній студії. Згадував кожен свій вірш, який Рута перетворювала на прекрасну пісню. Він згадував, як буде сумувати за школою поезії, яка, на жаль, теж закінчилась.

Він згадував тренування Макса, прогулянки з Лізою, розмови з Пилипом. Згадував, як вперше складав вірша на прохання Анни.

— Давай, ну будь ласка… — просила його Анна.

Вони лежали на поки зеленій травичці у парку. Зверху над ними було сотні гілочок, поцятковані найпершими жовтими листочками, поміж яких виднілось блакитне небо.

— Та я не можу отак взяти й написати вірш, — сміявся Бенедикт. — Можна я просто скажу, що в тебе прекрасні очі?

Дівчина на секунду засумнівалась.

— Ні, так не вийде, — простягала вона Бенедиктові аркуш та ручку. — Напиши мені вірш.

— Ну, добре, — погодився врешті він. — Зараз спробую.

Він взяв аркуш, поглянув в очі коханої і написав прекрасні рядки:

— Це навіть кращий вірш, ніж я чекала, — призналась Анна, читаючи. — Бо він не про мене, він про нас.

— Дякую.

Вона йому теж подякувала, але поцілунком.

Отож, початок осені Бенедикту запам’ятався аж ніяк не двома милицями, ліками та лікарнею. Він йому запам’ятався її запахом, доторками, поцілунками, прекрасними і щасливими днями.

Бенедикт весь свій час присвячував коханій, творінню разом з Рутою прекрасної музики, друзям і писанню віршів. Хлопець прекрасно розумів, що скоро прийде той момент, коли йому почнуть відмовляти руки так, як вже відмовляють ноги. Він писав всюди і завжди. Літня школа багато чого його навчила. Його вірші стали ще прекраснішими, ніж будь-коли.

І жоден з них не був про тяжке життя хворого на БАС хлопця. Всі вони були про очевидні речі, які люди примудряються не помічати. Про прекрасні речі, які оточують кожного — варто лише придивитися.

Тієї осені Бенедикт зрозумів ще одну просту суть життя — не потрібно старатися цікаво писати своє життя. Його потрібно вміти цікаво читати. Бо люди здебільшого пишуть однакові історії. Всі народжуються, вчаться у школі, закінчують інститути, одружуються, народжують дітей…Всі життєві сюжети практично однакові. Нас різнить тільки те, як ми їх читатимемо.

Бенедикт це зрозумів, і йому, чорт забирай, стало набагато легше жити.

Того дня він сидів у своїй кімнаті, за столом, і дописував черговий вірш. Анни не було, вона пішла провідати тата. Були тільки він, прекрасна картина за вікном і його думки, які він викладав на аркуші.

Коли він дописав останній рядок, у його кімнату зайшла Рута. Тепер вона часто провідувала Бенедикта. Жінка любила його провідувати, бо він її заряджав. Він був її музою; був її героєм. Безпосередня розмова з ним була набагато краща за спілкування по телефону. А сьогодні у неї були ще й прекрасні новини про справи, над якими вони працювали останні кілька тижнів.

Жінка увійшла, привіталась і сіла на ліжко.

— Бенедикте, маю хороші новини, — почала вона. Хлопець нічого не казав, а уважно дивився і хотів, власне, їх почути. — Ми в студії дописали останню пісню з альбому.

— Це прекрасно! — зрадів Бенедикт.