Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Добре, — крізь усмішку промовив він. — Я кохаю тебе.

— Я теж кохаю тебе.

Чи знав він, на що її прирікає? Чи знала вона, на що погоджується? Ні. Вони просто кохали одне одного.

З тих підлітків вийшли б прекрасні вчителі. Вони б з легкістю могли навчити всіх не журитися в тяжкі моменти життя. Вони б з легкістю могли навчити кохати, ні про що не думаючи.

Кожна неділя для тих підлітків була прекрасним днем. Тим днем закінчувався тиждень, і ним же починався наступний. Це був наче той короткий момент на світанку, коли ніби ще ніч, а з секунди на секунду має вийти з-за обрію сонце і подарувати світу ранок.

Та неділя не була винятком. Вони сходили на прослуховування (екзамен) Макса. Коли він виступав, вони гучно його підтримували, і, коли всі абітурієнти протанцювали свої танці, друзі не здивувались, що екзаменатори поставили їхньому другові відмінно за танець. Тоді всі забули про все. Були тільки Макс і його маленька перемога.

Після того вони провели прекрасний вечір на березі річки неподалік Зміїного шляху. Пилип вмикав свою музику; всі сміялись, жартували, танцювали та раділи.

— Я студент того вишу, в який мріяв потрапити! — не вірив Макс. — Хіба це не щастя?

— Ти там покажеш усім, де раки зимують! — сміялася Ліза.

Вона, Макс і Пилип, уже трохи сп’янілі, танцювали біля вогнища, на якому вони нещодавно смажили сосиски. З Пилипової колонки грав Кузьма Скрябін і заряджав усіх неймовірним драйвом. Анна і Бенедикт, усміхаючись, за ними спостерігали. Закохані сиділи на якомусь дрюку, теж недалеко від багаття, — вона тихо поклала голову на плече хлопця і не чулась у щасті.

— Хіба це не класний вечір? — прошепотіла вона.

— Прекрасний, — відповів Бенедикт. — Але я хочу тебе дещо попросити.

— Про що?

— Я хочу, щоб ти помирилася з татом.

— Для чого? — здивувалась вона. — Він негідник… Ти ж бачив, як він зверхньо повчав тебе жити!

— Він просто не знав про мою хворобу, — сказав хлопець. — Якби він знав, то розумів би, чому все так. Чому в мене такі погляди і принципи.

— Що? — обурилась дівчина. — Не бреши собі, Бенедикте.

— Тобто?

— Навіть якби ти був здоровий, це б нічого не змінило, — пояснила дівчина. — Ти просто така людина… Ти прекрасна людина… Не хвороба тебе таким робить. Ти сміливий, бо живеш так, як ти хочеш. Бо я, наприклад, завжди була боягузкою, Бенедикте. І аж тепер у тебе вчусь. Колись я б ніколи не чинила тих вчинків, які роблю з тобою. І, відповідно, не відчувала б того кайфу, який приносять мені такі вчинки. Тож не кажи мені, що хвороба впливає на твої принципи… Найбільше, що вона робить, — це змушує тебе не відкладати прислухатись до тих принципів.

— Ти маєш рацію… Це нічого не змінює… Але він того не знає… Для людини з його поглядами це буде прекрасним поясненням моєї «несерйозності», — продовжив юнак. — І я не хочу, щоб ти з ним не спілкувалась. Бо це безглуздо — гаяти час на мовчання до тих, кого любиш. Професор Любомир і його син це зрозуміли. Я впевнений, що ти теж розумієш.

— Добре, — усміхнулась Анна. — Я з ним поговорю. Зроблю крок назустріч.

— Ну ж бо! Піднімайтеся! — підбіг до них змокрілий Макс і потягнув до танців.

Бенедикт зрозумів, що він не відчепиться, і потягнувся до милиці, щоб піднятись.

— Та на що вона тобі здалась? — заперечив друг. — Давай! На одній нозі, як коник! Ти, і коли симптомів ще не було, танцював, як коник! — згадав Макс.

Усі засміялися, в тому числі і Бенедикт. Але через різне. Вони — з жарту Макса, а він — через те, що його хвороба нарешті перейшла межу з «серйозної теми, про яку всі мовчать» до «теми, на яку можна вільно говорити». Його це радувало. Він не взяв милиці, а отак, з підскоком на одній нозі подався до танцю. Він танцював від душі серед приємних одне одному людей.

Серед друзів.

Анна і Бенедикт повертались до пансіонату близько дванадцятої ночі. На вулицях було багато підозрілих людей, підлітків. Вони, у своїх спортивних костюмчиках «Адідас», гуртувались біля під’їздів, сиділи з ногами на лавочках у парку і скоса споглядали всіх, хто проходив повз них, в тому числі й Анну з Бенедиктом. Мабуть, оцінювали, чи варто їх чіпати, чи ні… Та ніхто не чіпав. Дивно. Невже їм було шкода хлопчика з милицею?

Чи, може, вони не такі вже й безсовісні, як звикли про них говорити дорослі?

Коли пара була вже недалеко від пансіонату, між ними завелась розмова. Її почав Бенедикт:

— Я маю до тебе ще одне прохання.

— Яке?

— Ти не будеш завчасно зі мною прощатися.