Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Коли людині повідомляють про лихо, вона чує це, та не вірить. Так само і зі щастям. Бенедикт чув все, що говорить жінка, його вчителька. Та він не вірив. Для нього це було як сон.

— Ви хочете співати мої вірші?

— Я хочу! — повторила жінка. — Вони надихають мене на прекрасну музику. Коли їх читаю — чую мелодії, під які вони повинні співатись. Знаєш, ти можеш сприймати мене за божевільну, але я впевнена, що це доля. Ти був мені посланий з небес у сірі дні мого життя. Твої вірші неймовірні! Про них повинні дізнатися мільйони!

Хлопець, Анна і навіть її батько сиділи шоковані. Колись популярна на всю країну співачка зараз сиділа перед хворим хлопчиськом і зізнавалась у коханні до його віршів. Просила його співпрацювати. Говорила, що повинна це зробити.

Він був шокований.

— Знаю, це, мабуть, найменше, що ти зараз хочеш робити, — мовила Рута, зиркаючи на милицю. — Але, будь ласка, хоча б задумайся над цим. Подумай, що ми можемо обоє досягти. Яких вершин дістатись. Ти заслуговуєш на це… на те, щоб про твій талант чули.

— Ні, — почав Бенедикт. — Ні… Це не я вам був посланий з небес.

— Бенедикте…

— Це ви мені були послані, — усвідомлював хлопець.

— Що? — не розуміла Рута. — Ти згодний?

— Так… Я згодний. Це була прекрасна пісня… Мій вірш… Він саме так мав звучати, як ви його проспівали.

— Дякую! Бенедикте! Не уявляєш, яка я вдячна тобі! — схопилась Рута і міцно обійняла хлопця. — Вибач, що забираю і так дорогоцінний тобі час.

— Зовсім ні, — заперечив хлопець. — Насправді я про таке навіть не мріяв.

Той вечір змінив багато життів. До пізньої ночі чи навіть до світанку у вітальні старенького пансіонату пані Ярини спілкувалися двоє мрійників, дві захоплені ідеєю людини — Бенедикт і Рута.

Близько другої ночі, коли пані Ярина вже пішла спати, Анна провела батька до дверей.

— Дякую, що не відпустив Руту, а підказав, де знайти Бенедикта, — мовила донька.

— Я не для неї це зробив, — признався її тато. — Я хотів, щоб ти знала, що я тебе підтримую.

— Дякую.

— Він прекрасна людина.

— Я знаю.

— Ти готова до всього?

— Ні, — відверто сказала Анна. — Але мені байдуже.

— Ти моя велика молодчина, — похвалив її тато. Поцілував, обійняв і пішов у ніч.

Кілька хвилин Анна дивилася з відчинених дверей на татову машину. Він прийняв її вибір, він змирився. Від цього вона була неймовірно щаслива.

Зачинивши двері, вона рушила до Бенедиктової кімнати лягати спати, але зупинилась біля дверей вітальні. Поглянула туди і побачила, з яким завзяттям і з якою іскрою в очах Бенедикт обговорює щось із Рутою. Трішки поспостерігала. Для неї це було настільки прекрасно, ніби вона спостерігала за океаном. Її це приносило затишок та спокій.

Вона тихо заплакала. А потім пішла до кімнати, бо знала, що це не її розмова.

Тієї ночі Бенедикт з Рутою побудували багато спільних планів. Жінка пробувала пояснити хлопцеві, що його життя зміниться… Що його впізнаватимуть, дехто любитиме, дехто ненавидітиме. Вона хотіла переконатись, що він до цього готовий. Він стане автором її пісень.

Та йому було на таке начхати. Він це робив лише заради мистецтва. Десь на підсвідомому рівні він хотів щось після себе залишити — і це був його шанс. Рута пообіцяла хлопцеві, що буде до кожної мелодії під його вірш вкладати шматочок своєї душі, — а більшого він і не вимагав.

Десь під ранок розмова стала значно серйознішою. Бенедикту це сподобалося — що Рута не ігнорувала його хворобу.

— Я хочу тебе дещо запитати, вибач, якщо це нечемно, — тяжко почала вона. — А скільки часу тобі залишилося? Тобто це непростий діагноз… Тобі гіршатиме, наскільки я знаю… Прикує до ліжка…

— Протягну, можливо, ще вісім місяців, — відповів Бенедикт. — А що далі — знає лише Бог.

Рута сутужно скривилася, ніби стримувала сльози.

— Не варто плакати, — попросив Бенедикт.

— Просто ти так спокійно про це говориш…

— Бо я не боюся, — сказав Бенедикт. — І ви не бійтеся.

— Бенедикте, — мовила Рута. — Ми маємо встигнути. Мусимо, якщо хочемо показати світу все, що ми сьогодні задумали.

— Мусимо, — повторив Бенедикт. — Якщо нам вдасться — це буде найкраще закінчення життя.

Жінка таки зронила кілька сліз, а Бенедикт задивився за вікно, за яким був світанковий ранок… Прекрасний ранок його нового життя.

— Все, я більше не буду плакати, обіцяю, — заспокоювалась Рута.

— Дякую.

Потім Рута вирушила до Таниного дому, а Бенедикт піднявся в кімнату, ліг на ліжко й обійняв свою кохану.